Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Бабусин борщ весело шкварчав на кабиці, в малиннику достигала малина, а діти гойдалися в зеленому холодочку, обтрушуючи у траву й на стежку недозрілі ще маленькі груші-дулі.

Пізніше, як баби уже не стало, ту грушу спиляли. Але на прездоровенному пеньку кожного року виростав віхтик високої трави. Коли Наталка запитувала у матері, навіщо ж вбили дерево, та казала, що воно було дуже вже старе…

А ще біля плити, під великими кущами диких троянд і бузку, була чорна й холодна яма для буряків, повна-повнісінька сірих жабок…

Восени Наталка з бабунею ходили до ліщинових заростей по горіхи і на леваду за гусьми, туди, де під старою вербою ховалася древня кам’яна криниця. Бабуня звідти зачерпувала великою залізною кружкою джерельної холодної води – й давала пити.

– А це тобі на здоров’я! – приказувала при тому.

І така та вода була смачна Наталці!

Взимку вона любила провадити з бабунею довгі розмови про все на світі. Бо ніхто так гарно не вмів слухати, як баба.

Сідали собі вдвох посеред хати на домотканому рядні, дерли разом гусяче пір’я на подушки або перебирали квасолю, – і Наталка говорила й говорила, а баба слухала.

Того вечора Наталка не забуде повік! Як, весела, вона прибігла після школи до бабусиного подвір’я і вбігла в хату.

Тітка Надія, дядькова дружина, шила на чорній «Чайці» широке плаття для якоїсь сільської тітки, тихо співало радіо. Бабця вже лежала на постелі. Коли ж Наталка хотіла примоститися поряд із нею – спати, тітка Надія промовила із сумом:

– Доню, сьогодні коло бабусі не лягай.

– Чого? – здивувалася Наталка.

– Бо твоя бабка… захворіла…

– А що ж у неї болить?

– Розумієш… – дивлячись кудись убік, тітка шукала потрібних слів. – Бабуня вже дуже старенькі. Тож не треба тобі більше коло них лягати спати. Вже не можна…

І постелили того вечора Наталці до сну окремо – на дивані у великій кімнаті.

І бемкав самотньо старий дерев’яний годинник над головою.

Наталка була поряд, але бабуня спала тепер сама, сумна і притишена, на древньому вузькому ліжку, над нею все так само висіла велика ікона Божої Матері із малим Ісусом на колінах.

Як приходила тепер Наталка до своєї бабуні, то сиділа та, тиха й занедбана, сама – під клунею на ослінчику і думала якусь свою безконечну думу.

Наталка мовчки підходила і довго стояла біля баби – боялась її потривожити.

А потім бабуня і зовсім злягла. І день, і ніч лежала вона мовчки у темній кімнаті за піччю, відпочивала від довгого і трудного життя, майже нічого не їла, зробилася худенька й квола, неначе тінь.

А якогось дня, відразу ж після школи, пішла Наталка провідати бабуню. Зайшла у сіни, відхилила двері, а Зойка стоїть посеред кімнати – у довгій білій сорочці аж до п’ят, сиве волосся розпущене по плечах.

– Прийшла? – спитала вона Наталку й підійшла до вікна, визирнула скрадливо. – А я на тебе чекала. Маю щось сказати. Знаєш, сьогодні мене навідав твій дідуньо.

– Але ж дідуньо вмер? – здивувалася Наталка.

– Так… Але тепер він хоче забрати й мене із собою, у кращий світ. Ти б не хотіла піти із нами?

– Я…

І тут рипнули сінешні двері, баба сполошилась. Наталка на мить тільки повернулась до дверей, а коли знову глянула в кімнату – побачила, як та, підхопивши руками поділ довгого плаття, швидко пробігла від вікна до свого ліжка в закуток, лягла.

Не насмілилася Наталка чомусь підійти до бабуні знову й почувалася так, неначе взнала щось заборонене, чого не можна було їй і бачити нізащо. Але як увійшла до хати тітка, то нічого не сказала.

– Наталочко, що я тебе тепер попрошу, – сказала тітка. – Перекажи мамі, передай їй неодмінно, щоб вона якнайшвидше прийшла до нас, бо он із бабунею вже геть погано, лежить мовчки цілий тиждень, зовсім не встає із ліжка, не їсть. Скоро, либонь, помре…

– Добре, скажу…

Але Наталка не сказала.

А через два дні бабця померла…

Наталці було вісім років, та вона так плакала, так сильно побивалася за вмерлою бабунею, що як ішла в гурті з усіма людьми на цвинтар, то за слізьми й не бачила, куди ступають ноги.

Нестерпний біль рвав Наталці її маленьке серце і витискав із запалених очей цілі потоки сліз, вона тоді ридала на увесь голос, здавалося, неначе сама себе хоронила, а не стареньку свою бабуню.

Чомусь ніхто із дорослих тоді не втишив і не спинив Наталку, ніхто й не спробував вгамувати її вселенське дитяче горе. А у Наталки потьмарилась свідомість і тріснула душа…

Вона ще довго ходила, немов у сні, і аж до повноліття марила бабунею. Тому й дитину свою назвала на честь неї.