Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Наталці стало цікаво. Коли ж вона придивилася – від страху й огиди волосся стало сторч – там лежала страшна й розкошлана жінка. Але та, мабуть, не помітила, яке справляла враження, зіперлася ліктями об постіль і посміхнулася до Наталки блідими й покусаними губами.

– Що так приглядаєшся, хіба ти не впізнаєш мене?

– Ні… – Наталка ще раз відчула приступ породільного болю.

– А я тебе відразу ж і впізнала! – розпатлана жінка важко впала на постіль. – Ух, зараза, як же воно болить!

Той біль швидко втишився, і Наталка знову подивилася на свою сусідку.

– Ну? То що? Не впізнаєш? Наталко! Це ж я, Таня! Ми ж колись були з тобою разом у піонерському таборі, хіба не пам’ятаєш?

Наталка знову відчула біль. Вона дивилася на розкуйовджену голову породіллі й усе силкувалася її впізнати.

І таки впізнала:

– Пам’ятаю …

– О! Це ж я тільки що народила! Дівчинку!

– Ой, як мене болить… – засичала Наталка й ухопилася руками за стіну.

– А тебе коли привезли? Тільки що? – жінка хотіла встати. – Так хочеться води… Якщо привезли тільки що, то ще буде довго боліти!

– А-а-а-а!.. – стогнала Наталка.

– Трохи потерпи, зараз відпустить!

І тут в палату влетів Казанцев – лікар, якому Наталчин свекор завіз «могоричу».

– Що? Приїхала?! – недобре подивився на Наталку. – Чого так довго сиділа вдома?! А тепер будеш мені концерти показувати?!

І Наталка злякалася, міцно закусила губи. Бо ще місяць тому Казанський заїжджав до них додому, Наталка тоді драглювала абрикоси. Свекор поніс до машини лікаря важенну торбу, а той на прощання сказав, щоб Наталка за тиждень лягала в його палату: там аж до часу пологів буде під його особистим нагля дом.

Але вона дуже не хотіла тоді лягати до лікарні, бо надворі було літо в розпалі, і їй зовсім неважко було носити свій живіт.

– В лікарні лежать хворі, – сказала тоді Наталці мати, – а ти ж здорова! Не треба тобі тієї лікарні, ще наперед злякаєшся. Або понаколюють усіляких ліків, ще зіпсують здоров’я.

І Наталка не послухала Казанцева, не лягла…

– Як не розродишся тепер, то я з тобою довго сидіти не буду! Вранці своє чергування здам і піду! – Казанцев сердито гримнув за собою дверима.

– А чого це він такий сердитий? – здивувалася Таня.

– Та… я не лягла в лікарню… – Наталка віддихувалася від болю.

– А, зрозуміло… То ти по блату?

І тут Наталку скрутило знову, та ще й так сильно, що ледве встигла добігти до умивальника в кутку палати й вхопитися за його краї. Наталка бекала під краном так, як колись при місячних. «Оце які місячні, так і родити будеш», – казала її мати.

А місячні у Наталки таки були болючі. Від страшного болю вона стогнала, качалася по землі, билася головою об стіну і підтягувала ноги аж під шию – так боліло. Наталка жменями тоді пила анальгін з димедролом і аж потім засинала.

І зараз було так само. Тільки тепер вона була вагітна, мала великий живіт і готувалась народити.

Та ніч рухалася своїм шляхом, а Наталка ходила по лікарняному коридору туди й сюди, трималася руками за холодні стіни. І від доторку до них ставало легше, бо спати вже більше не могла.

Новий приступ болю… Біля таблички «медсестринський пост» вона впала на підлогу коліньми і тісно притулилася лобом до стола.

– Ой, мені дуже болить! – молила Наталка чергову медсестру.

А та у цей час із кимось говорила по телефону й навіть не повернулася на крик. За довгі роки звикла?

– Болить! Мені дуже болить! – просилася Наталка, стоячи перед медсестрою навколішки.

– Почекай… – сказала та комусь у трубку й нарешті подивилась на Наталку. – Ти мені тут не кричи, а йди собі в палату й ляж. – А тоді знову в трубку: – Здуріти можна із цими ненормальними! Я на такій роботі ніякої пенсії не дочекаюсь, одні нерви!

– Не мо-о-о-жу! – стогнала Наталка. – Болить… ду-у-уже!

– Що, гукати лікаря?

І ще раз лягала Наталка на кушетку… А лікар Казанцев провів їй огляд…

– Та тут тільки на два пальці й відкрилося! – сказав після всього невдоволено, потираючи сонні очі. – Йди в палату і лягай, ще не час. І не треба мені тут кричати на всю лікарню, втямила? Терпи!

Наталка дуже старалася терпіти. Пішла в свою палату й або тулилася головою до холодної стіни, або билася лобом об стіну, але з ліжка вже не сходила. А ще кусала губи – до крові, й дужче, ще дужче билася головою об стіну – гуп, гуп, гуп…

– От чорт!.. – почула Наталка у проміжках між болем. – Задерлася клейонка, і на матрац ось крові натекло!