Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Усю вагітність Наталка гордо носила свій живіт і дуже ним пишалась.

І навіть коли стояла в довгій черзі, а люди хотіли пропустити її вперед, дивувалася – це ж для чого? «Хіба ж це важко – носити в собі дитину?» – думала Наталка.

Геть неважко!

Як їхала в автобусі – стояла з усіма і тільки дивувалася на винуваті й скрадливі погляди тих, що займали місце.

Була ще дуже молода!..

Навіть у переддень пологів поїхала на велосипеді через поле у сусіднє село до тітки, і великий живіт зовсім не був їй тягарем.

Вона уже тоді так сильно любила своє дитя, що віддала б йому кожен закуточок свого тіла!

Того вечора, перед пологами, зварила Наталка гречаний суп, але сама їсти чомусь не сіла. Вирішила скупатися. У залізну балію налляла води й вляглася, як могла, на саме дно, виставивши черепахою ноги й руки.

Вимившись, зайшла до хати й стала розчісуватися коло дзеркала. Як раптом з-під халата закрапала їй на дощану підлогу вода із купелі!

– Ой, із мене вода біжить! – вибігла на вулицю Наталка, бо від когось чула, що перед пологами «має бігти вода».

– Що, болить? – сполошилася свекруха. – Дуже тебе болить? Де болить?

– Наче й не дуже… – дослухалася Наталка до свого тіла.

– Денисе, сину! Швидко біжи по батька, нехай везе у пологове!

Свекор Наталчин був водієм грузовика і в той день перевозив на колгоспний тік зерно.

Як виїжджали поночі із глухої сільської вулички, зустрілася їм навперейми жінка.

– Буде дівчинка! – «наворожив» Денис.

По дорозі у Наталки вже нічого й не боліло. Та чи й боліло до того – вона була не певна: просто налякалась? Але повертатися додому було запізно.

Зайшли у лікарняний передпокій.

– Ну що, Наталко, передаю тебе в турботливі й надійні руки лікарів. А мені… Ми тепер поїдемо додому: батько цілий день крутив руля, йому треба відпочити, – сказав Денис. – Ти тут тримайся, а я приїду рано-вранці.

– Гаразд, їдь, – дозволила йому Наталка. Почувалася звичайно і навіть рада була, що ось-ось стане мамою.

Денис вийшов в одні двері, а в інші зайшла медсестра.

– Чого сидиш? – оглянула вона з ніг до голови Наталку. – Скидай із себе одяг, – і знову вийшла.

Коли повернулася, Наталка стояла зовсім гола, її тіло били дрижаки.

– А це чого ти стоїш в трусах? – здивувалася медсестра.

– Я… а хіба не можна зостатися хоч в трусах?…

– Як робила дитину, так і родити будеш! Чи ти думала, що попала тут на курорт? О! Тут тебе, дорогенька, так закрутить, що й не до того буде! Скидай швидко, лягай на кушетку і розсувай ноги!

– Для чого? – боязко роззиралася Наталка по кімнаті.

– Буду клізму ставити!

– Навіщо?

– Щоб… Бо у нас є такі хитрі жінки! Спочатку віднікуються від процедури, а мені тоді прибирай за ними! Зрозуміла?

І Наталка, переборюючи сором, стала коліньми на холодну церату…

– Ну все, а тепер іди он у ті двері, я тебе покличу! – показала медсестра на синю кахляну стіну.

– А вдягнутися можна?

– Нічну сорочку хіба можеш одягнути!

Саме тоді вперше Наталка й відчула свій породільний біль!

Хапаючись руками за холодний кахель, тихо застогнала. Якою ж скривдженою й одинокою вона тепер була! Зовсім сама, довкруж витали неприємні лікарняні запахи, під ногами зчовганий цемент, над головою грушка лампи надто яскраво висвітлювала руді патьоки по вогких і прицвілих стінах, із поламаного бачка із шипінням у безвість текла вода.

Здалося, що минула вічність…

– Все? – нетерпляче заглянула медсестра у напівпрочинені двері. – А тепер гайда бритися! Лягай на койку! – показала на стару кушетку, накриту білим запраним простирадлом.

– Я вже підготувалася… – зізналася Наталка.

– Знаю, як ти там підготувалась! Всі ви до мене приходите готові. А тоді як лікар буде шити, я матиму що слухати! Лягай!

– А нащо шити? – здивувалася Наталка.

– Як це – нащо?! Коли при пологах матимеш розриви, треба буде тіло зшити. Чи ти як думала? О, це тобі не шури-мури! – недобре засміялась.

І на мить здалося, що медсестра їй за щось помстилась…

Після тортур Наталка зайшла до палати і нарешті залишилася там сама.

Лягла на вузьке і таке низеньке ліжко, що пружини аж прогнулися під її вагою до самої підлоги.

Була вже пізня ніч, і Наталка почала куняти. Але сон її скоро перебився: над головою раптом увімкнулася яскрава лампа – і в палату занесли носилки.

Наталка розвернулася до дверей і побачила, як дві жінки у білих халатах, взявшись за краї простирадла, переклали когось на сусіднє ліжко. Почувся стогін. Але медсестри навіть не озирнулися, вони відразу ж вийшли, не вимкнувши за собою світло.