Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Чому ти кричиш на мене? – здивувалась тітка. – Мала ти ще, аби в такі справи вмішуватися, і не тобі вирішувати, як дорослим далі жити. От буде у тебе власна сім’я, тоді й побачиш, бо хто його ще знає… – а тоді розвернулась до Марійки: – То що, Марійко, повернись до брата, бо він там такий пригнічений і плаче.

– Ні… Не знаю… Треба думати…

– Мамо!!!

– Наталко… Доню? – заглядала тітка Вірка до очей Наталки ще й наступного дня, перестрівши ту, коли вона ішла дорогою до школи. – Вернись, доню, хоч ти додому! Чуєш, Наталко, ну? Вернись! Тато ваш ходив до Ігоря в гуртожиток, то брат твій тата вже простив. І ти, Наталко, теж не сердься! Що ж тобі зробив твій батько? Хіба він тебе коли образив? Йди, Наталко, жити назад додому, тобі ж і до школи буде ближче ходити. А тоді й мама за тобою повернеться. Хіба ж ти, Наталко, не хочеш своїм батькам щастя?…

Того ранку за вікном віяло немилосердно. Сніг сипався, немов з рядна, і світу не було видно. Був перший день зими. Та Наталка мусила йти до школи – вона ж була відмінниця і закінчувала восьмий клас.

Йти треба було повз свою хату. Наталка пройшла байдуже, наче й не жила тут ніколи.

Тільки й запримітила, що ворота чомусь відчинені навстіж, і вітер шарпає ними туди й сюди.

У школі Наталка висиділа всі шість уроків, пішла ще й на гурток в’язання.

Уже вчителька почала щось розказувати; учениці побрали спиці до рук, аж тут до класу зайшла Наталчина класна керівничка.

– Наталко, а йди-но сюди, вийдемо за двері, маю тобі щось важливе сказати.

– Що сталося? – здивувалася Наталка, але підвелася, вийшла.

– Ти, дитино, тільки не хвилюйся, але кажуть, ось, мені щойно потелефонували, що твій батько… наклав на себе руки, чи що. То ти йди тепер додому…

– Що?! Хто це такі брехні про мого батька розпускає?! То все брехні! У нас удома все нормально! – Наталка вже звикла ховатися з бідою, уже була доросла.

– Ну… – опустила очі вчителька. – Як знаєш, Наталко, тільки краще йди.

– Ви тільки уявіть собі, – уже в класі пошепки заговорила Наталка до своїх подруг, – наша класна щось тут таке мені намолола щойно, неначе мій батько помер… У неї, мабуть, у голові вже всі клепки повилітали.

– Але ж, Наталко, ти сама казала, що ви із матір’ю тепер живете в баби… – засумнівалася Оринка.

– То й що? Кого обходить, де ми тепер живемо? Може, класна щось пронюхала, або її моя тітка Вірка вмовила мене лякати.

– Але ж, Наталко…

– Все, не будемо більше про це! Це якась дурня, їй-Богу!

Заняття в класі йшли далі, вчителька показувала, як набирати на спиці петлі.

Коли гурток закінчився, за вікном починало сіріти. І тут Наталка відчула страшний неспокій.

– А ходімо зі мною, – попросила вона в Оринки. – Мені чомусь страшно самій, а що як батько і справді… там…

А вдома Наталка побачила все ті ж відчинені настіж ворта. У хаті – чужих людей і матір – тільки вона чомусь була у чорній хустині.

Іван і справді того дня наклав на себе руки, зробив він те із собою вранці, якраз у той час, коли Наталка йшла повз свій будинок до школи.

– Вибрав час! – крізь сльози кричала Марійка. – Наталко, батько твій вибрав час, щоб хтось побачив, він у коридорі завішався! Прямо на плафоні від лампочки, відкрив двері! Думав, мабуть, що хтось побачить його та й врятує! Або думав, що плафон не витримає його тіла! Що ж ти, дурень, зробив із собою-у-у-у-! – Марійка вила на всю хату. – Він і ворота, і двері прочинені покинув, та ніхто ж не надійшов на той час! Що ж воно таке сталося?! Ну як же це так, людоньки-и-и-и!

І Наталці зробилось страшно…

Батька в хаті не було, його мертве тіло повезли кудись «на вскритіє». У вітальні на столі вже горіла свічка, а мати ридала вголос.

Наталка упала в розпач, вона сіла біля вікна і теж почала плакати – все ж таки це був її батько, і він наклав на себе руки, і тепер вона буде називатись сиротою, а це так неприємно…

– А як же я тепер із дітьми сама буду-у-у-у! Ой, що ж мені, бідній, тепер на світі білому робити?!! – голосила мати.

Сусіди пробували Марійку втішити, та все марно.

– Не плач, ой, не треба плакати! Ти ж йому вже нічим не допоможеш! – гладила по голові кума Іринка.

– Ось тут покійний записку для вас залишив, – увійшов дільничний міліціонер і показав Марійці купку списаних Івановим почерком паперів. – Читати зараз будете? Бо ми із собою заберемо, як доказ.

– Давайте, прочитаю… – у Марійки затряслися руки: а що як чоловік про сховані гроші щось писав?

«Ти у мене свята, Марійко… І я тебе дуже сильно любив… так, як більше ніколи і нікого вже не любитиму… то навіщо жити без тебе й без дітей? А ти мені вже не простиш… – Марійка бігала стуманілим поглядом по дрібно списаних листках, визбирувала у пам’ять собі уривки. – Тож заклинаю тебе: після моєї смерті… щоб ти більше ніколи заміж не виходила… А дочки… нехай спом’януть хоч коли… на весіллях свого нерозумного, але справедливого батька… А ти бережи те, що я для тебе надбав… бо без мене ти, дурна і глупа, пропадеш…»