Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Валюта тут – бельгійський франк, і тільки за нього можна купити що завгодно. Показувати у крамницях, кав’ярнях чи ресторанах (останні теж на кожному кроці, на одній з вулиць ми нарахували цілих вісім) всесильний американський долар – все одно, що нашу гривню. Причому гривня викликає навіть більший інтерес своїм екзотичним для брюссельців виглядом.

Ціни як на продовольчі, так і на промислові товари, за нашими мірками і за рівнем наших доходів, дуже високі. На жаль, так само дорогі й музеї. Ми поткнулися було до Національного музею. Я з колегою побував лише у двох залах. На виставці сучасного бельгійського художника Поля Дельвакса, який помер лише три роки тому, – безплатно, бо справило враження магічне слово «журналіст». Ще й вручили кілька каталогів із запрошеннями на майбутні виставки (махнути б у Брюссель, чи що?). Художник Поль Дельвакс цікавий, як для нашого ока – незвичайний. Надзвичайно образно передає у картинах трагізм буття людини у XX столітті.

До інших залів не пустили – «тикет», тобто квиток, купуйте. Тут уже названий редактор із Луганська Борис Москалюк згадав добрим словом США, де недавно побував і де музеї безплатні. Отож, нам вдалося побувати ще в залі, де представлені кілька художників бельгійсько-голландського Ренесансу, в тому числі знамениті Рубенс і Ван Дейк. Але, щоб пройти всі десять залів, треба було заплатити аж 1500 франків (1 долар дорівнює приблизно 35 франків). Не з нашими кишенями. Отак дорого цінують у Бельгії справжнє мистецтво. Хоча в музеї було багато дітей, частина з яких відпочивали в холі просто на підлозі. Квиток для студентів наполовину дешевший – 80 франків, а для школярів вхід безплатний.

Серед того, що справило особливе враження під час перебування у Бельгії, – насамперед поїздка до міста-музею Брюгге. Місто це не горіло і не зазнавало руйнувань з XV століття, його щадили і місцеві феодали, і жорстокий іспанський герцог Альба, котрий придушував повстання фламандців у XVI столітті, Наполеон і навіть командування гітлерівського «Люфтваффе», аси якого розбомбили сусідні, не менш історичні Амстердам і Антверпен. Неповторна архітектура, маса музеїв. Кожен собор, яких тут багато, – це ще й музей, і два зали-шедеври у міській ратуші – теж музей. Місто буквально кишить туристами.

Що стосується брюссельських вражень, то не забудеться відвідання негритянського кварталу, куди ми з Борисом Москалюком спочатку забрели випадково. Неповторні пряні запахи трав, усякого коріння, які довго не можна витримати, екзотичні вироби у крамничках товарів Заїру. Ціла галерея під аркою між двома вулицями, наповнена чорношкірим людом (у Брюсселі майже кожен десятий – виходець із Конго – Заїру, колишньої бельгійської колонії), який по-своєму розважається в пивничках, кав’ярнях, співає і навіть грає в шахи. І знайомство з Патріком Муйсоюумбою, який навчався в Москві…

У Брюсселі довелося бачити черги в трьох місцях: у закусочних відомого «Макдональдсу», аеропорту і біля… кінотеатрів. Так-так, довжелезні черги біля кінотеатрів, у яких стоять старі й молоді, хоча квитки коштують від 300 до 590 франків. Йдуть фільми «Анна Кареніна» (американський), відомий «Англійський пацієнт», французькі мелодрами. Як не дивно, не побачили (спеціально пройшлися до кількох кінотеатрів) жодної афіші з рекламою бойовиків. Очевидно, всю подібну кіномакулатуру продали нам.

Трапилося так, що саме в літаку, яким поверталися якраз 28 червня, ми підняли тост за першу річницю Конституції України, за надію, що ми теж приєднаємося до держав справді цивілізованих і правових. А в Борисполі чекала не лише спека в 26 градусів (удвоє більше, ніж у Брюсселі), а й величезна черга на митниці. Поглянув я на неї, постояв і вирішив піти так званим «зеленим коридором», тобто по спрощеному варіанту, де огляд лише вибірковий, правда, при виявленні порушень – потрійний штраф. Але боятися мені було нічого, на погрозу митника: «А якщо перевіримо?» махнув рукою: «Перевіряйте». На рідній землі, як і в Брюсселі, таки повірили, що жодної контрабанди не везу, і перевіряти не стали. Подумалося: побільше було б у світі таких «зелених коридорів» – і для України в цілому, і для всіх її громадян зокрема.

«Невже минуло сім років?» – цю фразу мені довелося чути кілька разів упродовж останніх тижнів до і після поїздки в Брюссель – штаб-квартиру Організації Північно-атлантичного договору, більше відомої як НАТО, і бельгійське місто Монс – місце розташування SHAPE («шейп» на жаргоні натівських військових), штаб-квартири верховного головнокомандувача збройними силами НАТО у Західній Європі. Справді, між червнем 1997 року, коли тільки йшлося про угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО, і червнем року 2004-го, напередодні Стамбульського самміту країн НАТО, де постало питання про реальне кандидатування нашої держави до цього блоку, якого колись нам подавали неодмінно з епітетом «агресивний», промайнуло сім років.