Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Тут теж були зустрічі й дискусії з військовослужбовцями в ранзі полковників і підполковників трьох країн – США, Німеччини і Великої Британії.

У структурі верховного командування НАТО чітко розписано, представник якої країни може обіймати яку посаду. Так, верховним головнокомандувачем може бути тільки американський генерал (притому чотиризірковий) – нині ним є Джордж Джулвай. Верховний командувач у зоні Атлантики (штаб у США) – теж тільки американець. Отож, знову доводилося згадувати незабутнього Оруелла. До структури натівського головного командування належать три так звані головні підлеглі командування (у Південно-Західній Європі, Центральній Європі, Південній Європі), штаби планування сил реагування, авіації сил реагування, група авіаційного раннього попередження, корпус швидкого реагування і, нарешті, сили негайного реагування. Окремо існує мобільне угруповання командування ОЗС НАТО в Європі, штаб якого розташований у Гейдельберзі (Німеччина). Одним словом, це добре відлагоджена система, надійність якої, як висловився один зі співрозмовників, може підтвердити або спростувати тільки війна.

Прізвища та ім’я службовці називали, розповідали про себе, але просили при публікаціях їх та їхніх посад не вказувати, на них не посилатися і висловлювань не цитувати. Отож, прагнучи бути цивілізованими, до прохань прислухаємось.

До речі, при «шейпі», як скорочено називається військовий штаб, є зараз і український представник – підполковник Костянтин Войтовський. Пан підполковник привітався із земляками, вибачився, що мусить бігти у термінових справах, і зник. На заплановану зустріч не з’явився, за що вибачалися вже його натівські колеги. Побачили ми й офіцера зв’язку російських збройних сил, який чомусь зрадів більше й поскаржився, що «наконец-то родную речь услышал».

Під час брифінгу й дискусії найбільше запам’яталося спілкування з полковником Ч., який представляє у штабі Британію. За його плечима – служба в Північній Ірландії, Гонконзі, країнах Азії та Африки, Рейнській британській армії, розквартированій у ФРН. Полковник так і сипав афоризмами, продемонстрував чудове почуття гумору і вміння згладжувати гостроту питань, розповів про нову стратегію НАТО, яка домінує в її політиці від 1991 року.

Ми ж перебували, можна сказати, у п’яти кроках від головного бункера НАТО, штабу під землею, спорудженого у 60-ті роки для функціонування в умовах атомної чи звичайної війни. Ясна річ, у бункер нас не пустили, пославшись на те, що він зараз майже не функціонує, існує мовби автоматично, хоч, як стало зрозуміло, обслуга поки що справно виходить на службу. Як сказав супроводжуючий: «Єльцин же не вічний, а як там у них кажуть?…» Цитату з Тютчева ми знали добре – «Умом Россию не понять».

Головний же висновок із почутого: нас постаралися переконати, що військове командування НАТО нічого саме не вирішує, що його вплив у нас колись було перебільшено, що все вирішують політики, а військові – лише слухняні виконавці їхньої волі. Заперечували, що регіональні конфлікти вигідні НАТО. Однак можливість виникнення таких конфліктів вивчається. На жаль, до потенційно кризових зон належить і наше Чорне море та країни, розташовані на його берегах.

Здивував затишок у кабінетах і холах штабу. Повсюди фотопейзажі з натівських країн, портрети не лише політичних діячів, а й письменників, композиторів, вчених. Що особливо вразило: у коридорах і кабінетах, як і у штаб-квартирі НАТО, вільно бавилися діти. Керівник служби інформації та преси Кріс Пребенсен пояснив, що багато натівських і цивільних, і військовослужбовців живуть поруч, із сім’ями, і їм дозволено брати на роботу дітей, які можуть вільно гратися у спеціальних кімнатах і поза ними, заходити до їдальні й ласувати, чим хочуть. Ми поцікавилися: чи так було завжди? «Звичайно, аякже, – була відповідь, – діти є діти, і їм нема діла до військових напруг, інакше, як виростуть, вони будуватимуть світ, схожий на казарму».

Після повернення зі штабу, як і першого дня, мали можливість трохи походити по місту перебування штаб-квартири НАТО і підтвердити свої враження, тим паче що вже більш-менш сприяла погода.

Крамниць на вулицях Брюсселя повно-повнісінько, вони буквально на кожному кроці. Надзвичайно багато антикварних крамничок, заповнених різноманітними статуетками, виробами з кераміки, срібла, бронзи. Але що більше ми заходили до тих магазинів і магазинчиків, то більше дивувалися. У них майже нікого не було, окрім продавців. Ті відразу кидалися назустріч із привітною посмішкою, традиційним «бонжур, месьє», неначе ми були їхні найкращі друзі, з якими стрілися після довгої розлуки. Дякували не менш традиційним «мерсі, месьє (мадам)», навіть якщо ми нічого не купували.