Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Гадаю, провідна думка у дискусіях, зокрема з донецькими журналістами, – не НАТО прагне насамперед розширитися, а до нас просяться – відповідає дійсності. Справді, існує двадцять сім партнерських угод і програм за програмою «Партнерство заради миру». Саме стільки держав побажали стати країнами – партнерами НАТО. Дванадцять держав зі Східної й Центральної Європи подали заяви або офіційно висловили бажання стати повноправними членами Північно-Атлантичного альянсу. І проти цього, як то кажуть, не попреш.

Висловлювалася думка про те, що ці держави не хочуть жити у вакуумі, який утворився після розпаду іншої воєнної організації – Варшавського Договору, не хочуть бути буферами між НАТО і Росією, яка лишається ядерною державою. Тут ідеться не лише про побоювання Польщі, до кордонів якої після укладення російсько-білоруського союзу східний сусід знову підсувається, а особливо – країн Балтики. Але що цікаво – проблему вступу чи не вступу колишніх прибалтійських республік до НАТО натівські ж чиновники намагалися делікатно обійти. Наголошували – ми ще не прийняли країн першої черги, ще тільки будемо давати у Мадриді згоду на їхнє запрошення до членства в НАТО, потім буде друга хвиля, третя, а тоді… При цьому говорилося з більшою симпатією про шанси Литви, де немає міжетнічних проблем, де лише шістнадцять відсотків нелитовського населення. Як стало зрозумілим – країн з проблемами в НАТО не дуже хочуть. Це ж засвідчує й дискусія – приймати чи не приймати Румунію? А на підході й Словаччина з подібними проблемами з угорською меншістю.

У світлі всього цього твердити, що НАТО дуже вже хоче одержати Україну, щоб поставити свої танки та ракети мало не під Брянськом і Смоленськом, принаймні, наївно. Йти на нову конфронтацію з Росією, відверту й неприкриту? Гадаю, що противники НАТО можуть спати спокійно – у найближчі п’ять, а то й два десятки років членство в НАТО для України не світить. Образно кажучи, НАТО вигідно, щоб Україна ще довгий час була не законною дружиною, а коханкою, яка сама прагне натівських обіймів. До речі, ми питали й про «секретні протоколи», тепер уже не московські, а паризькі, за місцем підписання угоди про особливе партнерство НАТО з Росією. Протоколи, за якими Україна нібито віднесена до сфери впливу Росії. Нам заперечували, але якось дуже вже мляво, породжуючи нові підозри в одних журналістів з України і радість в інших.

Звичайно, НАТО мало, має і матиме свої інтереси, й це не приховували. Хоче мати вплив на європейську і світову політику, і було б дивно, якби було не так. Має проблеми зі структурою та штатом, які в нових умовах треба скорочувати й перебудовувати. Але в одному я певен після відвідин цієї могутньої організації – вона не підняла і не підніме першою зброю проти будь-кого. Це їй просто невигідно. Можна хоч сто чи тисячу разів твердити про агресивність цього блоку, але факти – річ уперта.

Є в НАТО і свої сьогоденні труднощі. В останній день нашого брюссельського візиту ми дізналися, що напередодні, коли ми саме їздили до Монса, до військової штаб-квартири НАТО і резиденції Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, обслуговуючий персонал брюссельської штаб-квартири… застрайкував. Наче рідним духом повіяло, і ми заусміхалися, бо причиною виявилося таке знайоме – затримка з виплатою зарплатні. Траплялося таке й раніше, оскільки низка країн регулярно затримують внески до спільного бюджету. І ось персонал не витримав, оголосив одноденний страйк. Щоправда, затримка була, як на наш погляд, просто дуже смішна – цілий тиждень.

Третій секретар українського посольства Оксана Петряєва, котра відповідає за гуманітарні зв’язки з НАТО (за що відповідає радник-посланник генерал Морозов, можемо тільки здогадуватися), справила гарне враження своєю компетентністю, хоч працює ще недовго, освіченістю і вмінням спілкуватися. Либонь, ті зв’язки з НАТО, які вона опікує, будуть на належному рівні, тим більше що пані Оксана за освітою – філософ, що вона й демонструвала в багатьох ситуаціях, підкріплюючи дипломатичну філософію чарівною обеззброювальною посмішкою.

За зв’язки ж НАТО з Україною донедавна відповідала вже згадувана українська «натівка» Христина Мигицька. Донедавна, бо, передзвонивши вже після повернення до київського інформ-центру НАТО, я довідався, що вона вже там не працює, хоча, здається, казала нам, що контракт закінчується десь ближче до осені. Справила враження інтелігентної жінки, української патріотки. Але під кінець спілкування з деякими проросійськи налаштованими журналістами з нашої групи, як мені здалося (і не лише мені), настрій у неї був геть зіпсований.