Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

– Це були періоди, коли СРСР кудись у черговий раз сунув свої війська чи ракети, – почули у відповідь. – У 1953-му і 1961-му роках під час берлінських криз, коли радянські танки йшли по вулицях Будапешта і Праги, під час Карибської кризи, коли «совєти» ввели війська до Афганістану, коли СРСР став першим розміщувати ракети з ядерними боєголовками в НДР і Чехословаччині…

На фотографії, зробленій, як мовиться, з пташиного польоту, видно частину натівського комплексу, але вона дає уявлення про весь його масштаб. А комплекс займає досить чималу територію, включає у себе багато будівель.

При під’їзді до штаб-квартири автобус зупинився, і Христина Мигицька видала всім невеличкі картки, які треба було пришпилити на піджак чи плаття. Написи англійською і французькою мовами засвідчували, що кожен із нас «візитер».

Тільки обидві ці мови є, за спільною угодою країн-членів, офіційними мовами НАТО.

Признаюся відверто, ніякого трепету чи ще там чогось, переступаючи натівський поріг, я не відчував. Була цікавість, деяке сум’яття у почуттях – невже це реальність? Прохід одним, другим коридором повз безліч дверей, мимо крамниць, кіосків, перукарні, кафе, де люди спокійно собі снідають, – і ми опиняємося у просторій залі для робочих зустрічей.

У газетному кіоску біля зали, серед видань американських, англійських, німецьких та інших побачили й російські – газету «Известия» і журнал «Огонёк». Заходилися шукати хоча б одненьке українське видання, але, на превеликий свій жаль, так і не знайшли. І від кіоскера почули: «Юкрейн? Ноу». Пояснив: преса надходить, по-перше, за спеціальними угодами, по-друге, відповідно до інтересу покупців.

Ми побували в залі, яка носить ім’я лорда Карінгтона, телестудії імені першого генсека НАТО і теж лорда, тільки Ісмея. Зала, де підписували програми «Партнерство заради миру», носить ім’я Манфреда Вернера, генсека, за якого починалося тісніше спілкування між Заходом і Сходом, закладалися основи подальшого співробітництва і партнерських стосунків.

Залам, студіям і т. д. присвоєні імена як тих натівських керівників, яких уже нема серед живих, так і тих, із різних країн, які лише відпрацювали своє в альянсі. Подумалося: хороша традиція. Лишився після людини зримий слід, і кожен, хто заходить до зали, зверне увагу, що такий-то тут теж трудився, або захоче дізнатися, що ж то був за чоловік.

Зафіксовано й те, що першою людиною з СРСР і взагалі зі Сходу, яка переступила поріг НАТО як офіційний діяч високого рангу, був президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Він, тодішній міністр закордонних справ СРСР, 19 грудня 1989 року наніс перший візит до штаб-квартири альянсу з країни, яка не є членом НАТО. Під час поїздки до Європи Шеварднадзе з грузинською імпульсивністю висловив бажання побувати в НАТО. Йому відповіли: а чому б ні? Будь ласка. Як сказав натівський чиновник із відділу політології, «тоді в нас переконалися, що в світі щось справді міняється».

Як і першій групі українських журналістів, нам обіцяли, що «з вами, можливо, зустрінеться генеральний секретар пан Солана». На жаль, і в першому, і в другому випадку генсек-іспанець, колишній соціаліст і активний противник вступу своєї держави до альянсу, а потім не менш активний прихильник НАТО й офіційна перша особа, був зайнятий, очевидно, важливішими справами. Зате ми побачили й півтори години спілкувалися з прес-секретарем (чи як треба казати по-українськи – речником) Солани Ніколасом Вільямсом.

– Тепер нам зрозуміло, чому пан Солана під час виступів такий красномовний, – сказала Вільямсу наприкінці наша колега, бо ж відомо, що основним автором виступів генсека є саме Вільямс.

Справді, пан речник говорив багато й охоче. Його виступ, як і відповіді на запитання, рясно перемежовувалися цитатами, екскурсами в історію, цілими філософськими пасажами й навіть анекдотами. Так, відповідаючи на чергове ущипливе питання донеччан, суть якого зводилася до того, що НАТО підступно й тепер, мовляв, маскує свою справжню мету, а на ділі буде поглинати одну країну за іншою й «напичкивать ракетами и базами», пан Вільямс замість спростування розповів такий анекдот. На якомусь офіційному прийомі один чиновник, який полюбляв випити, підійшов до дами в чорному платті, котра йому сподобалася, і сказав: «Чи не виявите мені честь станцювати румбу?» На що та відповіла: «Я не можу цього зробити з трьох причин. По-перше, ви занадто п’яний. По-друге, тут не грають румбу. І, по-третє, я є єпископом із Боготи, а не жінкою, як ви вважаєте».