Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Пані Христина вже була сповнена нових планів. Як призналася під час однієї з неофіційних розмов, виношувала проект організації зустрічей української молоді з молоддю країн – членів НАТО, приїзду молодіжних делегацій із України до Брюсселя для неформального спілкування. Але під цей проект їй треба немало-небагато – на початку десятки тисяч доларів, а де їх шукати, поки що не знає. Хочеться побажати успіху, бо проект цікавий.

Два дні поспіль під час зустрічей і дискусій ми чули в навушниках синхронний переклад з англійської на українську. При натівській штаб-квартирі працюють за особливими контрактами троє перекладачів із України, які обслуговували й нашу групу, – Олександра Майстренко, Олександр Стеценко і Валерій Шульга. Люди вони також інтелігентні, приємні, і все було б добре, якби не одна обставина. Усі троє спілкувалися з нами і між собою виключно російською. Я не проти цієї мови, що більше мов людина знає, то ліпше. Але, на жаль, їхня природна російськомовність відбивалася на якості перекладу. Очевидно, це для України ще завелика розкіш – мати власних перекладачів за кордоном, які ще й розмовляли б українською.

Певною мірою нашою людиною в НАТО можна назвати і вже згадуваного італійця Марко Карнавале. Запам’яталися його слова: «Якби тут, у НАТО, так полюбили Україну, як я полюбив, і так її сприймали, як я її сприймаю, я був би щасливим. Пізнавати Україну і спілкуватися з вашими людьми надзвичайно цікаво».

Нас прилетіло до Брюсселя одинадцятеро, а дванадцятий – Борис Клименко, кореспондент іспанського агентства ЕФЕ в Києві, перший віце-президент Національного прес-клубу України, – приєднався вже в готелі. Він прибув до бельгійської столиці окремо, через Париж, де вирішував якісь свої справи, чим породив у решти «білу заздрість». А ще – підкинув ідею: замість поїздки на один із натівських об’єктів махнути на день чи хоча б годину-другу до Парижа. На це ми не відважилися, але, хоч там як було, трасою з Брюсселя на Париж ми їхали і звернули з неї, коли до французької столиці лишалося всього-на-всього 240 км, а до кордону між Бельгією і Францією – взагалі рукою подати.

Цього ранку наш шлях пролягав до міста Монс на півдні Бельгії. Тут, а вірніше на окраїні містечка Косто, що в кількох кілометрах від Монса, розташовані резиденція і штаб верховного головнокомандувача збройними силами НАТО в Європі й оперативне командування НАТО. Якщо у Брюсселі розташований політичний центр блоку, то біля Монса – його військове серце.

Кілька слів про дорогу до Монса. Про те, що на трасі не було жодної вибоїнки-ямочки, не варто й говорити. Проїжджаючи численні містечка і села, жодного разу не побачили тамтешніх «даішників». Зате кілька разів помічали прилади, які називаються фотофіксаторами швидкості. Вони автоматично фотографують машину в радіусі до 200 м, але тільки тоді, коли та перевищує встановлену для даного відрізку траси швидкість. Машина собі мчить далі, а її власнику в той же день висилається квитанція на штраф.

На одній з ділянок проводився ремонт. Про нього ще за кілометр попереджав транспарант зі словами вибачення. Ділянка була акуратно обгороджена, й напис на ній засвідчував, що шляховикам заборонено користуватися інструментами з шумом вище від стількох-то децибел. Ввечері, вночі вся траса освітлюється, а придорожні кущі мають, до того ж, особливе підсвічування – щоб не втомлювалися очі водіїв.

Дорогою хтось із журналістської братії жартома назвав нас штирліцами, які запізнилися. А інший зауважив, що десь так п’ятнадцять років тому за одну мрію побувати в НАТО, вислів про організацію можна було отримати строк. Згадали і романи болгарського письменника Богомила Райнова «Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за погану погоду», «Тайфуни з ніжними іменами», герої яких – розвідники, котрі діють у натівських організаціях. Їх у СРСР колись трохи покритикували. Болгарським товаришам було по-дружньому вказано – соцрозвідник, засланий, аби скомпрометувати «осине гніздо імперіалізму», мусить бути, принаймні у творах, кришталево чистим і, якщо когось вербує, користуватись найпередовішою у світі марксистсько-ленінською ідеологією, а не ганебно-зеленими папірцями з зображеннями американських президентів.

Військовий штаб НАТО обгороджено акуратним ажурним дротом. Будинки розмежовані просторими підстриженими газонами. Але вимоги тут набагато суворіші, ніж у брюссельській штаб-квартирі. При вході треба було здавати паспорти і навзамін отримувати спеціальні перепустки. У приміщенні журналістам заборонено користуватися фотоапаратами і диктофонами. Можна було зафіксуватися на плівку лише при вході, біля прапорів членів НАТО та країн-партнерів за програмою «Партнерство заради миру», де одним із останніх (за алфавітом) є український прапор, поряд з державними прапорами США й Узбекистану.