Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Відтак у пам’яті спливло перше послання святого апостола Павла до коринтян. Він, Павло, рушив звіщати Євангеліє не в мудрості слова, щоб не став безсилим хрест Христовий, а в простоті його. До речі сказати, після того прозріння в Долині Видіння я завжди маю з собою чи Біблію, чи дорожнє мале видання Євангелія. Отож і тепер витяг книжицю і знайшов розділа "Щоб ніхто не хвалився перед Господом". "Бо написано: – прочитав, – Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину. Де мудрий, де книжник? Де досліджувач віку цього, і хіба Бог мудрість Світу цього не змінив на глупоту?"

"Але ж, Господи, – подумав я. – Це ж я – мудрий і книжник! Це ж я досліджувач віку цього! Але що в ньому бачу й розумію? Та й чи треба щось бачити й розуміти? Може, ліпше лягти в човна часу без весел та керма і віддатися хвилям? Чому так мчуся і що хочу в цьому світі відшукати? І чия в тому воля: моя чи його, того, кого ніхто ніколи не пізнає? Коли так, то чи потрібно й мені, й світу самопізнання?"

Мій розум туманився. Дивився у вікна й бачив туман. Не знаю, чи й справді він був, чи так сприймав тоді світ. Розмиті дерева, горби, поля, рослини на них, розмитий небокрай, навіть людські постаті, загорнувшись у напівпрозорі кокони, ніби порозбухали, як намочена у воді крайка хліба.

Я читав далі: "Через те, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді".

Подумки приклав цей ряд до сущої ситуації: "Через те, що освічений стан відкинувся від батьківщини і став чужий їй, то Богові вгодно було спасти це велике своє творення, а кожен народ – боже творення, через прості, непросвічені вуста".

Я читав: "Бо боже й немудре розумніше воно від людей, а боже немічне – сильніше воно від людей".

"Отже, коли хтось захоче знищити велике чи мале боже творення, яке недаремно пущене в світ саме таке, яким є, й поселене саме на тій землі, на якій живе, – билася думка в моїй бідній голові, - той супроти Бога знамірюється і чинить не просто гріх, а злочин, хай і називають те боже творення немудрим і непотрібним, немічним і подоланим. Адже існує ще й природне право, тобто Богом визначене, кожному створеному на свободу й життя".

Здається, все ставало на місця. Я поступово почав розуміти того посланого мені з виші урока, адже все, що переживав, починало набирати віщого смислу: недаремно побачив той ліс людей – ярмарок, як образ свого народу, такого неподібного до інших, такого спокійного й гарячого водночас, який творить добро своє і вивозить на світові ярмарки, пропонуючи купити тим, що його потребують, а передусім самому собі; недаремно зустрівся мені по дорозі й той божий старець, сліпий, убогий, котрий сидів у куряві, з брудними босими ногами, із запиленим лицем, який видобував зі своєї кобзи віщі звуки, а з нутра й голови – віщі слова, якими бажав просвітити й напоумити цей торгівний люд, братів своїх. Недаремно не злякався, що я пан і можу покарати, а відкинув мене від себе – бо відчув у мені дух блудного сина, хоч я уже блудним сином майже не був. Водночас знав, що блудний син у мені залишився і щоб його остаточно спекатися, треба було удару батога, щоб випав з-поміж мудрих і книжників-фарисеїв, і з фальшивих досліджувачів віку цього та й перейшов до божих покликаних. Таких самих, як той сліпий та нікчемний в очах світу рапсод.

Наступні слова одкровення Вічної Книги я прочитав спокійно і не без задоволення:

"Дивіться бо, братія, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простого світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жодне тіло".

Таке одкровення було послане мені Святим Духом, і той Дух ще більше укріпив мене в моїх дивачних, як на темний розум, шуканнях, бо впевнився, що повіз везе мене твердою дорогою. Відтак і туман за вікном пропав, власне, я збагнув, що ніякого туману й не було, просто дивився на світ крізь закіптюжене віконце і то не світ був запорошений чи затуманений, а тільки заслона між ним і мною…

Миргород виявився не так містом, як великим селом, а кілька його церков збудовано в тому таки місцевому стилі, як і всі церкви цього краю. Хати сяяли білизною стін, також збудовані в одній і тій же культурі, дахи – під соломою, очеретом чи й під дерев’яною покрівлею, замість парканів – тини, іноді викрутасні і навіть артистично виплетені – всі люди, що поселяли ці хати, жили із землі. Над містом лягло круглим, напрочуд голубим і безхмарним шатром небо, і я пізнав великий його спокій. Той спокій лягав своєрідним відбитком і на обличчя мешканців. Для мене це місто стало особливим ще й тим, що тут довгі літа сиділи на полковничих урядах Апостоли, а мій рід до них особливо наближений, як оповідав вище. І хоч не існувало видимих підстав, саме це місто відчув десь так, як відчуває доросла людина зустріч із alma mater, адже urbes constituit aetas. Тут заночував, бо приїхав під вечір, місто обійти ще встиг, принаймні центральну його частину. Загалом же воно – в одну широку піщану вулицю, тече тут річка Хорол, місця рівнинні, але краєвиди, особливо прирічкові, чудові; цікава особливість жителів поселення – розвішувати на тинах сушитися випрану одежу.