Валерий Шевчук - Тіні зникомі

"Пани уже, пане, – москалі", – прошепотів я, і мороз пройшов мені поза шкірою, а сонце в небі ніби примеркло.

Ця пригода зіпсувала вщент мені настрій і я поспішив на станцію довідатися, коли їде поштова карета на Миргород. Устиг саме враз, і за годину котив із Лубен у чергове полкове місто колишньої Гетьманщини. І тільки тут, у кареті, згадав, що не купив на ярмарку, як знамірювався, подарунка Варварі, бо коли ми, чоловіки, – діти через ілюзорне сприйняття світу, жінки – діти, бо люблять подарунки, а я вже накинув оком на чудову квітчасту хустку, які любила Варвара, і на намисто, але той сліпець-кобзар переплутав мені в голові всі думки. Отож, похитуючись у такт руху, я вирішив розібратися: чому ті слова так болісно мене стьобнули, адже й дід мій, і батько не раз заявляли, що оскільки перебуваємо під російським берлом, то ми вже ніякі не малороси чи українці, а росіяни і такими маємо себе почувати. Батько, мій розвивав цю думку ширше, кажучи, що нашу російськість закладено в самому офіційному назвиську: малоруси, отже русами є і ми, і білоруси, і великоруси, а відтак ми один народ у різних іменах чи племенах, що мало між собою різняться, отож їхня історична доля – злитися в один народ, а оскільки ми всі під берлом великоросійським і великоросіяни найчисленніше плем’я, маємо в них розчинитися. Такі думки були мені знайомі з дитинства; я знав, що їх цілком не поділяв брат мій Петро Михайлович, який у своїй незакінченій історичній праці не визнавав за Малоросією імені Україна [36] Не визнавав за Малоросією назви Україна – анонімний автор "Історії Русів" і справді вважав, що назва "Україна" накинена нам поляками, а питома назва українських земель Русь, а коли цю назву узурпували росіяни, то "Малоросія". Тут автор помиляється; назва "Україна", як певний край, уживався ще в часи Київської держави, буквальне значення слова Україна – омежена земля, край. Поняття ж "Малоросія" чи "Мала Русь" церковного походження, що значить серединна Русь чи Власне Русь. Поняття утворене від подібних назв: Мала Греція – власне Греція, і Велика Греція – Греція з колоніями. , вважаючи її привнесеною, а був переконаний, що назва Русь, навіть Росія, питома саме для Малоросії, а руси – споконвічні жителі саме цієї землі, але це ім’я штучно, через династичні посягання, було перейнято в Московїї, яка ніколи русами не була заселена, хіба руси нею правили, про що свідчить вічна ворожнеча не тільки між Новгородом та Києвом, а передусім із в’ятичами, а потім Володимиро-Суздальщиною. Петро Михайлович вважав країною русів тільки Малоросію, також Білорусію, але аж ніяк не Московію. Здасться, цих думок він набрався таки в Григорія та Андрія Петровичів, хоч прямих доказів цього не маю, але тільки туди веде ця ниточка. Тож що ж мене так болюче вразило в сліпцевих словах? А те, що, проїжджаючи через полкові міста колишньої Гетьманщини, я не міг не порівнювати їх із Московщиною, яку добре знаю й об’їздив її більше, ніж рідну землю, і сліпим та глухим треба бути, щоб не побачити разючої різниці цих племен між собою: у зовнішньому вигляді, побуті, звичаях, співі, натурі, мові, тобто в усьому, чим звичайно різняться між собою народи. Отож, нібито зрячий, мій батько був у цьому сліпий, а справжній сліпець, при тому простий і неосвічений, тут прозірливий. Саме цей парадокс і було те перше, що мене стьобнуло. Але існувало й інше: пани, тобто освічений, майновитий стан, вважаючи облудно, що вони нічим не різняться від московитів, погналися за московськими чинами та званнями, тим самим зневаживши і згубивши свою Козацьку державу, відтак справді стали москалями, але тільки вони, а не всі малороси, які їх виплюнули із себе, як застряглу в горлі кістку і почали вважати за чужих – ось яка стіна поклалася між нами й ними. Чи розумів це мій мудрий дід і сліпий на такі речі батько? Не знаю, принаймні в боротьбі за місце під сонцем вони не надавали цьому значення, відтак обдертий, сліпий, калічний рапсод мав тверде і в своєму середовищі, очевидно, міцно вселене переконання, що його історичні піснеспіви можуть слухати тільки люди його породи, а не чужаки, які можуть сприйняти ті співи й вороже, і без розуміння; при цьому цей бідаха анітрохи не спокусився на обіцяні гроші, яких для існування конче потребував. Отже, виходив на такі ярмарки не так для заробітку, це було вторинне, як для того, щоб донести до людей одного з ним кореня свої епічні піснеспіви. Таким чином, не треба бути особливо проникливим, щоб уздріти: жебрак при своїй правді став духовно вивищенішою особою, аніж освічені й нібито з розвиненим розумом ті, котрих він назвав панами. Саме це й було дивовижно! Я сидів ніби оглушений і не бачив ані краєвидів довкола, ані навіть своїх співподорожан. Дехто з них пробував до мене заговорити, але я мав запечатані вуста, і на мене почали позирати як на хворого чи дивака.