Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Ось те, що мав би сказати отому співрозмовнику уві сні мефістофелівської подоби, але не сказав, бо не бажав брати його собі у співрозмовники, досить того, що кажу це собі…

У Пирятині я не затримувався, а подався до Лубен, адже то було ще одне полкове місто Гетьманщини, де, наскільки знав, пробували в основному на полковницьких посадах Горленки. Зараз це місто невелике, не порівняти з Черніговом чи Ніжином, але чудове – я був захоплений краєвидами та околицями, крутою горою, розкішною дзвіницею та іншими будівлями Лубенського монастиря, ходив на замчище, де й досі залишалися земні укріплення, всередині укріплень бачив загадковий провал – очевидно, там були печери. Ченці Лубенського монастиря оповіли мені про недалекі Густинський, Ладинський та Мгарський монастирі, тепер, після указу Катерини Другої про закриття багатьох монастирів, значно поруйновані, але колись вельми славні. На жаль, не мав часу туди поїхати, хоча тепер шкодую. Саме в тих краях було розбито й полонено, як оповідають і досі місцеві жителі, Наливайка, про якого брат Петро в початій своїй історії написав інакше: ніби його заарештували у Варшаві, де й посадили до мідного вола та й спалили. Але найбільше мене вразив ярмарок, який тоді саме з’їхався до Лубен – таких великих ярмарків у наших краях не буває.

Побачив величезну масу згромадженого народу, возів, худоби, де продавалося все, що виготовляє й ростить цей край: діжки, горщики, реманент, інструменти, кошики, прикраси, тканини, вишиті рушники, сорочки й інша одежа; скрізь ятки та шинки просто неба, а на возах і біля них овочі, фрукти, молоко, сири, масло, кавуни, сонячні дині, таких великих і не бачив, і безліч усіляких дрібниць – все це клекотіло, кричало, вищали свині, іржали коні, ревіла худоба, хтось сварився, танцював, співав, ішли завзяті торги – ніби цей спокійний вусатий народ забув про свою незворушність і раптом почав виявляти гарячу, південну вдачу. Цигани, жиди, кацапи тут були продавцями, вони, до речі, галасували чи не найбільше. Мені здалося, що пекельні котли, якщо вони існують, чимось подібні до таких ярмарків, де все кипить, булькоче, кричить, гуде, де всі наче сплетений зміїний клубок: один сидить, другий стоїть, третій біжить, четвертий скаче, п’ятий верещить, шостий махає руками чи б’є підборами; один п’є, другий їсть, третій щось тягне, четвертий, упитий, спить і хропе на повне горло; бігають діти, тут і пани, і підпанки, й духовні особи, жебраки, козаки, селяни, міщани – живий образ лісу людей цієї землі, і я мав величезну втіху, блукаючи рядами, завулками, вулицями, закапелками цього дивоглядного глядалища, в якому безліч лиць, очей, ротів, носів, капелюхів, шапок, хусток, очіпків, свиток, жупанів, спідниць, корсеток, сорочок, чобіт і черевиків – все те було на людях, але й усе продавалося, а довкола майдану мовчки, наче заснулі істоти, стояли порожні хати із солом’яними стріхами і стриміли біля криниць журавлі. Ці, правда, не спали, бо з криниць безконечно черпали воду. І собі самому напрочуд, мені, людині, яка в цьому тлумі не мала жодного знайомого, було легко й радісно блукати, бо не мав цих людей за чужих, так само й себе для них. І це почуття у певний спосіб подобало до того одкровення, яке свого часу пізнав у лісі, коли їхав до Уляни Григорівни, щоб пошукати ниток до таїни її батька.

Тут і там траплялися сліпі рапсоди із поводирями – хлопчиками чи дівчатками. Були це лірники й кобзарі: лірники співали здебільшого псальми, очевидячки, подібні до тих, які любили виспівувати в домі Григорія Петровича, але не ними я зацікавився, а піснеспівами чи властиво рецитаціями кобзарів, їхніми речетативними співними оповідями – мій слух уразився від того, що теми тих рецитацій були історичні. Через це й підійшов до одного, котрий співав особливо піднесено, і запропонував йому відійти з людського тлуму на спокійніше місце і за плату проспівати мені все, що знає.

– Це пан? – стривожено спитав сліпець, повернувшись до поводиря.

– Пан! – дзвінко відказав хлопчик.

– Вибачте, пане, – мовив сліпець, світячи більмами погаслих очей. – Ці пісні не для панів.

– Та чому ж? – спитав здивовано я. – Цікаво мені послухати, як і кожному.

– А тому, пане, простіть мені темному, що пани – то не наші люде.

– А які ж вони люди?

– А вони уже, пане, ще раз простіть, уже москалі.

Ці слова вдарили мене, як окропом. Мій ідилічний настрій почав пригасати, бо раптом збагнув, що то була ефемерна ілюзія, коли відчув раптом єдність із усім цим людом. Бо існували ще й стіни. Прозорі, але міцні й непорушні, які мене від цих людей і відділяли. Більше того, подумав, що дід мій і батько були також муровниками тих стін, адже це вони посилали своїх синів геть із рідної землі, щоб вони її не знали, не розуміли, а відтак відділялися від неї.