Валерий Шевчук - Тіні зникомі

І ось під ранок, коли напівспиш чи напівпрокинувся, до мене з’явився дядько мій Григорій Петрович, яким і зайняті зараз мої думки. Він приїхав на чудовому сірому коні, але убраний у бойові риштунки мазепинського часу – в металевих облаштунках, як і належить рицареві; я ж був ще ніби дитиною і стояв, переляканий, бо кінь летів просто на мене. Але за аршин не добігаючи, кінь ніби врився копитами в землю і фуркнув із ніздер іскрами. Згори ж до мене долинув твердий як криця дядьковий голос:

– Не перестрибуй, хлопче, через коня, коли хочеш на нього сісти. Отож учора пізнав мудрість, але запам’ятай: кожна мудрість має видиму й невидиму частку, видима її стверджує, а невидима заперечує. Отож не побільшуй значення глупоти – вона може бути вище мудрості, але тоді, коли пізнати її невидиму частку, бо у видимій глупотою вона й залишається. Не справжня мудрість є нижча глупоти, а мудрість нерозумних. Сказано у Святім Письмі: "Глупота невігласів – глупота і є, а вуста дурних живляться глупотою, відтак глупота людини дорогу їй викривляє". Тож у глупоті є не тільки мудрість, а й безум’я і нечестя. Мудрість може бути нижча глупоти, коли фальшива, а не є складником божого розуму в живих істотах. Написано в Приповістях: "Головне – мудрість, шукай мудрість, бо мудрість ліпше смарагду". Відтак мудрість – в устах розумного, а не дурного, отже, все залежить, чиї вуста її проголошують. Бо мудрість розумного – шукання свого розуму. Але щоб знайти мудрість, не досить самого розуму, інколи мудрість серця перевищує мудрість голови. Справжня мудрість є, але тільки та, що у Господі, а не всупереч йому, отже, пізнати волю божу – це і є пізнати мудрість, а воля божа завжди не на зло, а на добро. Відтак, хто ходить у мудрості душі, той цілий буває, хоч така мудрість і бачиться зловмисниками як глупота. Отож кінь, що його хочеш осідлати, стоїть посередині між фальшивою мудрістю і мудрою глупотою – не перестрибуй його ані в той, ані в інший бік. Шануй жебрака, коли мудрий, але не раз і жебрак буває дурний, так само й шляхтич – один мудрий, а другий покритий шапкою звичайної, без дна мудрості, глупоти. Немає в житті одновимірностей та простих вирішень – все сплетено у складну, нерозгадну сітку."

Я слухав цього візійного голоса, цю дивну й чудову медитацію і намагався її якнайточніше запам’ятати. Отож, як тільки втихли в мені ті слова, власне ще звучали, але вже ніби розставали в повітрі, стаючи маловловними, аж поки не зникли цілковито, я зіскочив із постелі і швидко все почуте записав – добре, що звечора й папір, і похідний каламар лишився на столі, бо робив записи. В цих словах була велика правда, але вона не заперечувала й не менш великої правди простих слів ярмаркового співця…

Наступна станція була в Сорочинцях за сімнадцять верст від Миргорода. Тут п’ять церков, тече річка Псьол, на цій таки ріці стоїть і Обухівка – мета мого пілігримства. Село так само мальовниче, як і всі інші довколишні…

Василь Капніст прийняв мене вельми привітно, навіть радісно; нашу зустріч у Петербурзі добре пам’ятав, тепер йому було десь із шістдесят, і старість значно на ньому позначилася. Після ритуалу знайомства з родиною і пригощення, під час якого говорилися звичайні дрібниці, Василь Васильович повів мене до саду, чудового, доглянутого й упорядкованого, де ми сіли в альтані, захопивши з собою й люльки. Я без зайвої дипломатії виклав мету приїзду: пишу сімейну хроніку і хотів би задати йому кілька запитань.

– Чи ж можу знати про ваш рід більше за вас? – із півусмішкою запитав Капніст.

– Гадаю, що так, – мовив я. – Через це вас і потурбував.

– О, це приємні турботи, бо ваших дядьків Григорія і Андрія Петровичів я шанував. Це буди люди, як любив висловлюватися Григорій Сковорода, "з Мінервою в голові".

– Оця Мінерва мене й цікавить, – сказав я. – В паперах Григорія Петровича я знайшов віршованого твора, який зветься "Ода на рабство", чи не вашого він, шановний пане, складання? На жаль, теперішній власник паперів, зять Григорія Петровича, не дав мені дозволу його переписати.

– О, це вже не секрет, – сказав Капніст. – "Ода на рабство" надрукована ще в 1806 році. Правда, після того не передруковувалася.

– Надрукована? – зчудовано перепитав я. – Адже це твір проти уярмлення Малоросії російською царицею!

– Гріхи молодості, - сказав весело Капніст. – Були в нас тоді надто гарячі голови. Але оду надрукувати мені вдалося.

– Отже, Григорій Петрович був також гаряча голова?