Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– І не тільки він, – мовив Капніст, – але й брат його Андрій, було нас таких немало, і творилися в наших головах навіжені й шалені ідеї.

– Судячи з вашого вірша, йшлося про відновлення свобод та вольностей Малоросії?

Капніст якусь хвилю мовчав.

– А ви проникливий, молодий чоловіче! – нарешті сказав. – Тепер, на схилі літ, це здається мені й справді навіженим. Був інший час та й інші люди; на жаль, – він зітхнув, – майже всі тепер у могилі.

– Чи не могли б про це розказати? – запитав я.

І знову була пауза. Капніст пихкав люлькою і вдивлявся поміж дерев.

– Навіщо це вам, молодий чоловіче? – спитав знехотя.

– Пізнати предків – пізнати себе, – сказав я поривисто. – А пізнати себе – це визначитись у системі думок та почуттів тих людей, з якими зв’язаний спільним корінням. На жаль, без цього Homo sapiens не може існувати. На мою думку.

– Але є думки вчорашні, яким судилося вмерти, як вчорашнім людям, а є сьогоднішні, які сущі і не завжди зі вчорашніми збігаються, – сказав Капніст. – Більше того, суперечать їм. Не ворушімо попелу, молодий чоловіче, бо жару в ньому нема. І, як годиться, за звичаєм, не турбуймо праху вмерлих; так само, як на мене, не годиться турбувати й праху померлих надій, сподівань та молодечих навіженств.

– Коли б так, – мовив я найчемніше, – люди не вивчали б філософії та історії, а що людство у світі без того?

– Проникливо, – сказав Капніст. – Але люди вивчають не систему вмерлих думок чи нерозумних навіженств, а те, що їм цікаво в сьогоднішнім дні, тобто те, що знайшло прихистя у вічному розумі.

– Є й інша рація, – сказав я, – у притчі про непосіяне зерно. Зрощене вчора, сьогодні його не посіяли і не спожили, а посіяне завтра чи позавтра, все одно проростає, бо знайшло свою землю, а сховане Господом у зерні таїнство росту й творення в ньому спочивало тільки через непригожий час. Чи ж можуть люди сьогоднішнього дня знати потреби людей дня завтрішнього?

– Хочете сказати, – засміявся Капніст, – що сьогоднішній день – це я, а ви – завтрішній?

– Не знаю, – відверто мовив. – Але коли те, що звете мертвим та навіженим, цікавить мене, при тому глибоко й по-справжньому, це значить, воно не мертве, а тільки до пори спочиває.

– Здається, обоє розуміємо, про що говоримо, – сказав Капніст. – Але ліпше, молодий чоловіче, не виймаймо кісток із гробів. Віддаймо їм честь, були то чесні й достойні люди, а в промисла божого не втручатимемося.

– А може, промисел божий і є в тому, щоб утручатися і старі таємниці розгадувати?

– Складний то був час, дуже складний, – задумливо мовив Капніст. – Стара курва навісніла і все менше накладала на свою обвислу фізію доброчинних масок. Підступний варвар Потьомкін, бридка подобина! Все розумне й чесне сподівалося на царевича Павла Петровича, навіть граф Рум’янцев став тоді малоросійським патріотом; а він же був москаль, через що його й замінили Кречетниковим. О, цей малоросійських сентиментів не мав! Ні, молодий чоловіче, я всього того ворушити не хочу. А знаєте чому? Бо й досі мені болить. А коли болить, то плаче душа.

Отож, пожалійте мене, старого, і, не в образу вам сказати, не ятріть моїх ран.

І я раптом відчув, що чиню неподобне, бо дозволив собі натискати на цю втомлену життям, але достойну людину, не поцікавившись, чи він того хоче. Знав тільки власного інтереса, не співвідносячи його з інтересом того, від кого бажаю задовольнитися.

Вибачте, Василю Васильовичу, – сказав зніяковіло. – Вибачте!

Але він не почув мене, а ніби глибоко ввійшов у себе, поринув у те своє загадкове й таємниче минуле, у той зникомий світ, у якому жили також і щось діяли мої дядьки та їхні друзі.

– Тоді було знищено основне, що нас тримало і давало надію втриматися: малоросійські полки, – заговорив знову Капніст. – їх перетворено в карабінерські, які згодом мали розчинитись у великоросійському війську, що й сталося. Я тоді склав проекта відновлення козацького війська і знаєте, хто став цьому на заваді? Наш таки, син одного із генеральних старшин, який ще й історією Малоросії цікавився, – Безбородько. Відчуваєте абсурд: Рум’янцев нам сприяє, а Безбородько нас гробить? Отже що? Самі себе звоювали?

– Звідки ці слова? – зацікавився я.

– З пісні Мазепи, вона ходила поміж нас переписана. До речі, ваш дядько склав до неї музику, яку опрацював покійний Андрій Рачицький [37] Рачицький Андрій (1729 – кін. XVIII ст.) – новгород-сіверський сотник, український композитор, був капельмейстром при гетьмані К.Розумовському, автор хорів та концертів. , і ми її співали.