Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Це не той, що жив у Новгород-Сіверському? – спитав я. – Керівник хорової капели Розумовського?

– Той самий! Чудовий музикант! Та й ваш дядько, хоч і дилетант, був несогірший.

– Який він був молодий? – спитав я.

– Чудовий, – усміхнувся Капніст. – Це був герой і лицар. Рум’янцев його дуже любив і, незважаючи на те, що знав про його крайню малоросійську настроєність, весь час наділяв своєю увагою та ласкою. Розкажіть, як він помер.

І там, в альтані чудового Капністівського саду, я оповів про дні у старості Григорія Петровича, про його самотність та несамовите музикування; про його захоплення "Четьями Мінеями" Дмитра Туптала; про те, що його знайшли мертвим у кріслі із намертво вклеєною до однієї руки скрипкою і смиком – до другої; про те, що обличчя в нього і в мертвого було світле, я ж тоді був у Лісовичах на відпочинку і потрапив на похорони, на які зібралося все довколишнє панство і, як говорили тоді, ніколи такого згромадження при похованні не було.

– Достойній людині достойний кінець, – сказав Капніст і перехрестився.

І ми віддали його пам’яті мовчання.

– Дозволяю ще одне запитання й закінчимо цю розмову, бо я від неї втомився, – сказав після паузи Капніст.

– Ще в Петербурзі ви мені казали, – зважився я, – що їздили із дядьком до Німеччини. Була в тому якась мета?

Капніст здригнувся.

– Я вам таке казав? – спитав здивовано.

– Так! При першій зустрічі в Петербурзі, - мовив. – Але мимохідь.

– Добру маєте пам’ять, – сказав Капніст. – Ну, що ж, їздили, побачили трохи світу. Була й певна мета, але про це не час розповідати. За кордоном жив мій брат Петро, до нього ми й спрямувалися.

– Все то ланки одного ланцюга? – спитав я.

– Дав право на одне запитання, – засміявся Капніст, – а ви ставите друге.

– Вибачте!

– Гаразд! Тепер досить! Коли бажаєте, покажу вам сад. Він у мене чудовий! А про всі ті справи скажу: багато людина хоче, а мало може, і не все здійснюється, що мариться.

Ми обдивилися сад і його екзоти, як любив називати рідкісні й незвичайні речі Григорій Петрович, до слова, й сам немалий любитель тих-таки екзотів, і хоча старий поет тримався чемно-незворушно, я відчував, що він схвильований, що йому нестерпно хочеться щось мені розказати. Розумів, що спонукати його годі, бо може замкнутися, отож чемно вичікував, чи не прорве його і чи не розповість більше. І його трохи прорвало. Вже в кінці прогулянки сказав:

– Ваш дядько Григорій Петрович міг би зробити велику кар’єру в армії, він вважався блискучим офіцером, по-особливому володів шаблею і мав тактичний, точний розум, але того не захотів. Як і я, до речі, армія завжди була мені бридка, хоч сам не раз славив російські баталії, і це, уявіть собі, чинилося щиро. Але людська душа часто надвоє розділена: одна частка любить те, що друга ненавидить, і в цьому, можливо, було прокляття нашого покоління, – всі ми зробилися розполовинені, аритмічні і какофонічні. Колись Державін написав мені в листі, що зображення в моїх віршах смішні й бридкі десь так, ніби на тулуба однієї богині прикладати голову другої, а мої жарти не забавні, а їдкі. Він назвав мене парнаським трубочистом і радив не писати про моїх земляків, а стати натуральним складником літератури великоросів, інакше мене й не друкуватимуть. Я, може, й сам того бажав, але великоросом так і не став, а розполовинення душі здобув. Розумієте мене?

– Так, – мовив я. – Щодо цього, здається, є байка Сковороди.

– "Олениця й Кабан", – підхопив Капніст. – Але звідки знаєте твори Сковороди?

– Від вас, – засміявся я. – Показували мені в Петербурзі.

– Тоді й справді маєте дивовижну пам’ять, молодий чоловіче. Я ж дістав його твори від свого друга Василя Томари, учня великого старця. Той великоросом стати не побажав, хоч писав мовою близькою до великоросійської, але хто може тепер прочитати його писання? Так і я, коли б не послухався Державіна, мої рукописи гризли б десь миші. Печальні, це речі, чи не так?

– Так, – коротко сказав я.

Всю цю балачку ми вели малоросійською мовою, до речі, Капніст володів нею бездоганно, а я значно гірше, бо знав її на побутовому рівні та ще й у варіанті наших країв. Через це не раз завертав на російську чи французьку, але Капніст не вчинив того ні разу, хіба тоді, коли зайшли в дім, покликані на обід, і Дружина Василя Васильовича, судячи з виголосу, була великороска, казали, що Державін та Капніст одружилися на сестрах Дякових – з нею поет говорив мовою російською, але з виразним малоросійським акцентом, який наявний у всіх нас. Обід був типовий сільський, як це трапляється в наших поміщиків, розмова за столом – загальна й малоцікава, щоб її тут переоповідати. Я переночував у Капністів, а вранці мене відвезли кіньми до Сорочинець. До головної теми ми вже не поверталися, лише прощаючись, Василь Васильович сказав: