Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Приступаючи до створення образу батька, маю не так застереження, як острах: чи може син з’явити батька на письмі не суб’єктизовано, а отже, не відповідно до засвоєних передзавзять: позитивних, що веде до ідеалізації, чи негативних, що виходить від віковічного протиставлення дітей батькам, адже це закладено природою, щоб діти не ставали безхарактерними тінями тих, котрі пустили їх у світ. Із поданих вище згадок про Михайла Петровича читач міг би виснувати, що я маю до нього певну супротивність; навіть Василь Капніст примітив: я мав би бути сином Григорія Петровича, а не Михайла, бо моя система думок до батькових таки протилежна. Але це не зовсім так. Річ у тому, що я часто, майже фізично відчуваю в собі батькову присутність, тоді як материну – ніколи, і до системи моїх думок це зовсім не стосується, адже думки в цьому світі річ надбана, а батька в собі відчуваю, як частину плоті, - це свідчить, що з ним маю досить глибоку, хоч не завжди видиму, спорідненість. Але правда й те, що Михайло Петрович був іншої породи, як його старші брати, бо коли Іван-Йоасаф, Андрій та Григорій – люди пристрасті, кожен по-своєму їй віддаючись, то в батька саме ця істотна риса була відсутня і це при тому, що формувався як людина цілком у подібних умовах, що й Григорій Петрович – це свідчить: природа людини, закладена в ній Господом, сильніша, ніж вплив житейських факторів на її формування. Наприклад, на батькові зовсім не позначилося його виховання в єзуїтів, ніби в них і не навчався: не відзначався хованою вдачею, як, приміром, його брат Григорій, не мав навіть любові до музики, а загалом висловлювався про систему науки в тій школі скептично, вважаючи її безнадійно застарілою. В Кадетський піший корпус був зачислений чотирнадцятилітнім за указом Правительствующего сенату 19 березня 1759 року, але й там науки ніби пройшли повз нього; із батька не вийшов ані герой, як Григорій, ані господар, як Андрій. З цього приводу, розказувала Варвара, він жартував: на гербі шляхетського корпусу було зображено шпагу та Меркурієвого жезла в лавровому вінку, а Меркурій, як звісно, був покровителем ремесел і торгівлі, відповідно й лавровий вінець до його голови цілком не пасував. Гадаю, що й мене та братів моїх батько віддав до цього ж корпусу не тому, що був захоплений системою наук у цьому закладі, навпаки, про це відгукувався скептично, а тому, що так чинив і його батько, так чинили й інші шляхтичі. Відтак науки, на мою думку, торкалися його голови настільки, щоб виконати батьківського наказа. А що той заповів, аби його сини стали майорами, мета його така й була – стати майором і не більше. Справді, пішов у відставку із чином секунд-майора, хоч для цього довелося витримати немало випробувань.

Готуючись писати про батька, я вдававсь у розмови із Варварою, його улюбленицею, яка, відповідно, найбільше з-поміж нас батька любила, і сестра, вгадуючи, що писатиму й про нього, якось сказала:

– Сподіваюся, не напишеш по батька нічого осудного?

– Щось знаєш про батька осудного? – жартома спитав я. – І чому в тебе виникло, що маю писати осудне?

– Бо, по-моєму, ти батька не любив, – із властивою собі прямотою сказала Варвара.

– Звідкіля ти взяла? – зчудувався я. – З батьком я жив вельми мало, хіба в дитинстві, отож як міг не любити? Людину не любиш, коли надто часто з нею зіштовхуєшся.

– Саме тому, – мовила Варвара. – Міг мати до нього серце, що відіслав тебе з дому і ніби з рук збув.

У цьому була своя велика правда. Часом у гіркі хвилини такі думки в мене з’являлися, але зла до батька ніколи не тримав, не такий дурний, щоб не знати: освітня система мого часу вимагала, щоб дитину із родини забирали, і не тільки один батько так чинив, а всі.

– Він був добрий, – мовила сестра, ніби я перед цим стверджував супротивне, – і дуже любив своїх дітей.

– А тебе найбільше, – підколов я.

– Може, й так, – сказала, стираючи сльозу Варвара. – Коли подумаю, що відійшов навіки, плакати хочеться.

Мені ж подумалося під ту хвилю, що одна й та ж людина може бачитися різними людьми цілком в неоднакових іпостасях. Тобто людина нібито одна, а водночас у ній є стільки подоб, скільки існує очей, котрі ту людину сприймають. Цілком можливо: коли усі діти Михайла Петровича спробували б створити образа батька, то цих образів було б стільки, скільки дітей, були б вони в чомусь подібні, а більше неподібні. Відтак ми сприймаємо в іншій людині тільки доступну собі частку її.