Валерий Шевчук - Тіні зникомі

На цю розповідь я реготав так, що сльози в мене виїдали очі. Варвара ж замовкла, бо розповідала все без гумору і сказала, напівображено підтисши губи:

– Не розумію, що тут смішного? Що татко ледве не згорів?

Й подивилася на мене так, ніби я й справді злонамірився образити батькову честь.

Другий випадок був не менш виказистий. У 1796 році батько був виведений у надвірні радники, а наступного року посланий од дворянства Чернігівської губернії депутатом до Павла Петровича, щоб віддати подяку за повернення Малоросії її прав, привілеїв та цивільного суду за Литовським статутом – це, до речі, свідчило, що государ не забув своїх малоросійських прибічників, правда, як уже казав, гетьманство та військо відновлено не було, – ось причина великої апатії, що впала на Василя Капніста, моїх дядьків та їхніх прибічників! Так от, повернувшись тоді із Петербургу, батько з таємничою міною сказав матінці:

– Привіз тобі в подарунок таке, що ахнеш! – і подав знака, щоб у чайну кімнату внесли пакунка.

Яка жінка після такої заяви не спалахне цікавістю, а батько привіз вельми коштовного японської порцеляни сервіза. Перша чашка, яку мати розгорнула, привела її в захоплення, і вона й справді ахнула. Потім подружжя почало розгортати з паперу чайника, кавника – все це було не менш чудове, і за кожною річчю, що з’являлася на світ, матінка охала. І тут раптом із обгорткового паперу вискочила миша, відтак сталося те саме, що й попереднього разу: батько по-жіночому заверещав, його обличчя стало подібне до маски Жаху, скочив на канапе, зачепив стола, сервіз посипався на підлогу і то так нещасливо, що не залишилося цілої жодної його частки, а все розтрощилося на дрібні скалки – очевидно, в цьому була особливість японської порцеляни. Матінка ридала, як над покійною дитиною; де ділася миша, ніхто не спостеріг, а батечко ніяково зліз з канапе і почав гладити дружину по плечі, винувато приказуючи:

– Що ж удіяти, люба, коли в мене нервова боязнь мишей. А те, що воно розбилося, не жалій! Не мали раніше, не матимемо й тепер. Недарма кажуть: знайшов – не радій, а згубив – не сумуй!

– Але ж він був такий гарний, цей сервіз, – крізь сльози сказала матінка.

– Зате вельми биткий, – поважно зауважив батечко, і собі змахнувши з ока сльозу.

Це діялося на Варвариних очах, і вона, оповівши, з підозрою зиркнула, чи я не сміюся, але оповіджена сцена була не так смішна, як сентиментальна, отож я не сміявся.

Батько назвав свою боязнь "нервовою", мені ж здається, що вона турбувала його тому, що в його єстві був загніжджений біс Страху. Ні, зовсім не хочу сказати, що Михайло Петрович був боягуз, його бойові діяння увіч це заперечують, боягузтво і біс Страху – речі цілком не одного кореня: боягузтво – це риса питома, можна сказати, природжена, а біс Страху – привнесена, штучна, хоч, може, привнесена не йому особисто, а ще його батьку Петру Григоровичу, який усе життя прожив у страсі, бо його батько, а дід Михайла Петровича, був завзятим і непримиренним мазепинцем. Цей біс оминув старших дітей Петра Григоровича, а вселився в молодшого сина. До речі сказати, коли батько мав їхати до Петербурга, то вельми, як сказала Варвара, нервував, побоюючись, чи не станеться з ним те саме, що сталося з якимсь Півботком (хто такий Полуботок, вона не знала, я ж їй пояснив, поправивши: не Півботок, а Полуботок, і оповів, як наказний гетьман потрапив у кріпость), адже йшлося про малоросійські права; однак дворянство це йому доручило, тож не виконати наказа не міг – такий уже був, коли одержував наказа, обов’язково його виконував, але уявляю собі, що вичворяв у ньому отой знаменитий біс, адже за марновірними байками, що їх оповідає простолюд, Страх, уселяючись у людину, живе не інде, а в людській крові, отож розходиться по всьому тілу, як особлива рідка сполука. Коли розуміти цю оповідь, як симболічну притчу, вона цілком не дурна.

Отож, їдучи на візиту до Павла Петровича, государя, батько почувався так, ніби йому судилося ступити на ешафот. Ось, на мою думку, те головне, що різнило його від старших братів, що, можливо, й визначало їхнє різнодумство, адже брати, вдаючись у вельми небезпечні конспірації, піддавалися ризику, а схильність до ризику в батькові його біс Страху цілковито знищував. Те ж, що він воював, при тому не ліпше й не гірше інших, було зумовлено лише його залізним почуттям обов’язку, який єдиний міг подолати того біса в ньому. Коли ж почуття обов’язку не було, Страх панував безроздільно. Ось яку таїну я побачив у характері свого батечка; до речі сказати, той біс не перейшов ані в Петра, ані в мене, але в двох інших наших братах, Івані та Олександрі, він напевне собі гніздечка звив, адже той особливий біс, коли вже поселивсь у чиємусь роді, просто з нього не зникає, принаймні поки в житті існують передумови, що його живлять.