Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Будь певна, – заспокоїв я сестру, – нічого осудного про батька не збираюся писати.

– Тоді написане мені прочитаєш! – наказала вона.

Був знову вражений, адже дістав собі домашнього цензора. Ще не відаю, як у мене образ батьковий складеться, але, очевидно, доведеться писати два оповідання: одне про себе, максимально правдиве, – бо це метод чи основа мого писання, – і друге пристосоване до смаків та бачення своєї любої сестри – цього милого цензора, який навряд чи щось недогідне пропустить.

– Звичайно! – згодився я. – Не маю перед тобою таємниць. Якщо тобі буде цікаво!

– Звісно, мені цікаво, як обписуватимуть батька, – сказала Варвара з такою колюкою в словах, що мені аж смішно стало…

Отже, Михайло Петрович був із людей, які мети самі собі не виробляють і не ставлять, але вельми ретельно виконують те, що поставлене перед ними іншими і що вони прийняли. В цьому він і справді ніби наближався до Меркурія в іпостасі посланця богів, тобто їхнього прислужника. Такі люди – чудові виконавці, але біда їм, коли жодної мети їм ніхто не поставить і виконувати не мають чого – людей такої породи мені доводилося зустрічати. Отже, коли Григорій Петрович став майором зі свого геройства, Михайло Петрович – через поставлену батьком мету. Виховуючись у Кадетському корпусі, мені доводилося бачити друкованого каталога кадетів часів батечка. Там записані були він і дядько: оцінки в дядька блискучі, а батька – цілком посередні, але жодних поганих. Професором елоквенції, тобто риторики, був у них відомий поет Тредіяковський, але жодного впливу на батька це не справило. Він із помірними успіхами був випущений із корпусу в 1764 році в армію корнетом [41] Корнет – перший офіцерський чин у тодішній російській армії. , служив у Ростовському карабінерському полку, тут став поручником і ротмістром, брав участь у придушенні конфедерації та гайдамаччини в 1768 і 1769 роках, воював у Турецькій війні в 1770 і 1771 роках, штурмував Бендери, по тому брав участь у взятті Перекопу й Криму, зокрема Керчі й Яникюля, відзначений представленням вищому начальству. В цю війну батька поранили кулею у груди, згодом немало страждав од цієї рани, особливо, як розказують, перед смертю. Виходячи з цих даних, хто б міг закинути батькові, що свого майорського чина не заслужив кров’ю? Але чи була і в нього ота таїна, якої так пильно дошукувався в його братів і в кожному таки знайшов?

Була, але не як достойність, а вада характеру. Варвара якось мені оповіла за вечерею, що в час Турецької війни Михайло Петрович зупинився з двома солдатами у виділеній йому квартирі. І ось один із солдатів, бажаючи стовкти просо, запустив руку в дерев’яну ступу, щоб переконатися в її чистоті. І раптом дико закричав, витріщивши очі, - у ступі виявилася миша, яка вкусила солдата за пальця і перелякала його до нестями. Солдата відправили до лазарету, бо палець почав напухати, а невдовзі той, незважаючи на сприяння медиків, помер, що в дивний спосіб подіяло на нашого батька, від того він здобув панічний страх перед мишами на все життя. Факт трагічний при пережитті й смішний при описі, а смішний тому, що з’єднує невідповідні речі. Адже справді, учасник багатьох битв, поранений у груди, той, який штурмував неприступні фортеці і входив до них, подоланих та розгромлених, той, кого відзначали, правда, не вельми, за хоробрість, мав, виявляється, панічний страх перед мишами.

Історія з мишею справді мала, і як таку її й розповіла мені Варвара, яка в ній не бачила нічого смішного, бо для жінок речі великі й дрібні однорідні, і вони не завжди вміють їх розрізняти. Але для мене саме ця історія й стала ниточкою, яка почала розкручувати шлях до батькової таїни й повела в лабіринти батькового єства, отже стала хвостиком від тіла чи тінню від дерева, коли вже уподібнюю людей до дерев, навіть більше – своєрідним ключем, який відкрив перші двері до його дому лісу.

Тоді ж таки, у легких літніх сутінках, був кінець серпня, отже в повітрі вже прочувалися осінні продуви, оте ще не тлінне, але повне зимних голок, дихання, Варвара оповіла ще два випадки з мишами, які трапилися з нашим батьком.

Михайло Петрович мав тільки одну пристрасть, якій віддававсь у вільний час щиродушно: любив провадити всілякі досліди, для чого закупив фізичне приладдя, навіть астрономічну трубу, яку виставив на даху свого дому – в тому місці на горищі було збито навіть комірчину – ця труба там перебуває й досі, але вельми запилена. Він десь викопав якогось німця, знавця фізики, і вони разом проводили досліди з перегонки спирту в алембику, виготовленому тим-таки німцем і за батьковими вказівками. Обоє вельми заглибились у своє заняття, і саме в цей час кімнатою перебігла миша, а батько, на нещастя, відвів утомлені очі від приладу. З Михайлом Петровичем відтак сталося щось неймовірне, він раптом дико й напрочуд тонким голосом, майже жіночим (Варвара любила товктися біля батька й була при тому присутня), заверещав, тоді зірвавсь із місця, вискочив на стільця, по тому на стола – стіл перекинувся, батько з великим гуркотом повалився долі, спирт розлився й спалахнув; Варвара заверещала й собі й кинулася гукати на допомогу; німець витяг батька із вогню, закутав у ковдру й так погасив вогонь на одежі. В цей час із відром води вскочила матінка й вилила на бідолашного: слуги почали заливати палахкого стола й стільці, хата наповнилася димом; матінка ж прискочила з повним відром удруге, але гасила не стола, а таки чоловіка, хоча на ньому вже не горіло, вилила на нього друге відро, від чого батечко підскочив, бо вода була з криниці холоднюща, й загорлав на матінку, бо на ньому не тільки не горіло, але й рубця сухого не було; однак матінка його не слухала, а погналася за третім відром; коли ж прибігла, диму було стільки, що годі було когось пізнати, тож матінка, яка в загорілості не тямила, що чинить, облила водою цього разу німця, який намагався урятувати щось із їхнього приладдя.