Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Те саме побачив і в Ніжині, також колись полковому місті [35] Колись полковому місті – Козацька держава мала територіально-полковий устрій, відтак кожна область звалась полком. Ніжин був полковим містом. , де в осередді згрудилося з десяток церков тієї ж таки будови та системи прикрас, звідусіль те диво оточували, як квочку курчата, невеликі, але з високими покрівлями на два чи чотири скати хати. З немалою цікавістю розглядав і місцевий люд, – борід тут у чоловіків зустрічалося мало, хіба в євреїв та кацапів, малороси ж різко від них різнилися: голені підборіддя, повільні, поважні рухи, вуса із звислими кінцями, глибокий спокій та іронічна зосередженість в очах – ось нащадки тих, котрі творили колись ті архітектурні дива. В Пирятині оглянув, уже простішої будови, собор Різдва – це містечко на березі ріки так само, але вже не таке цікаве, однак і тут з глибоким інтересом вдивлявсь в обличчя міщан, козаків і казенних селян – всі вони були мешканцями хат під солом’яними стріхами із білими стінами, будова їхня проста, але подібної також ніде не побачиш в інших землях. Тобто навіть ці хати із скромними прикрасами, які сяяли чистотою і ясними барвами, могли збудувати тільки ці вусані із спокійними обличчями.

Дорогою із Ніжина до Пирятина в поштову карету на одній із малих станцій, коли я дрімав, підсів чоловік у чорному вбранні і з котелком-капелюхом, зирнувши на якого, я здригнувся – був то давніший мій співподорожанин із мефістофельськими рисами обличчя.

– Гора з горою не сходиться, – сказав він, знімаючи капелюха, – а людина з людиною обов’язково.

– На вас явно не дорожній костюм, – сказав я.

– Іду на весілля давнього по службі приятеля, – відповів той і загадково всміхнувся.

Сидів поруч, рівно тримаючи голову із яструбиним профілем.

– Знайшли, що шукали? – спитав мене.

– А що я шукав? – спитав здивовано.

– Кожна людина щось шукає, - сказав з іронічною всмішкою співподорожанин. – Одні вітру в полі, а інші – вчорашнього дня. По-моєму, ви з тих, що шукають учорашнього дня.

Я був уражений.

– Хто ви такий? – не зовсім по-дружньому спитав.

– Це як сказати, – мовив загадково чоловік. – Може, винюхувач, посланий у державних справах; може, Вічний Жид, а може, й ніхто. До речі, часом сам собі задаю таке питання: хто я такий? Sapienti sat! А ви ж sapiens? – він тихо засміявся.

– Стежите за мною? – спитав я.

– Навіщо? – легковажно відповів співподорожанин. – У цій дивній країні не потрібно вистежувачів, бо в душах людей тут віковічно засіяний страх. Отож найчастіше стежать самі за собою і за собі подібними. Відтак ті, в котрих немає такого посіву, різняться з-поміж інших, як бур’ян серед культурних рослин, отже сильним світу невелика робота – їх легко виполюють.

– І все-таки, хто ви такий? – уже сердито спитав я.

– Мій головний фах, шановний пане, – сказав подорожній, – співбесідник. Маю своєрідне й трохи дивне на звичайні очі захоплення: шукаю тих, котрі хочуть виговоритися. Отже, я ніби сповідник, але без духовного сану, навіть бриджуся таким. Знаєте, що помітив: є люди з відкритими душами, а є із запечатаними. Отож ті, з запечатаними, мене й цікавлять найбільше. А ви, як мав нагоду вже казати, людина із запечатаною душею. А чому? Бо розумний. Велика небезпека для цього світу від розумників, вони його руйнують. Тобто вважають, що будують, але не раз будівництво чиниться на місці старих руїн чи невідповідних будівель.

– Що від мене хочете? – спитав я.

– Попередити, – поважно сказав подорожанин. – Не гадайте, що, запечатавши душу, ви сховалися від світу, адже і в Євангелії сказано: немає таємного, щоб не стало явним. Ви ж, пане, вганяєтеся за таїнами, призначення яких бути нерозгаданими, чи не так?

– Не бажаю з вами говорити! – грубо мовив я.

– Бо маєте запечатану душу, – сказав лагідно співподорожанин. – Дивіться, як це просто!

І він схопив мене за одежу, розірвав із тріском, відтак я відчув, як у груди мої пролазить худа, костомашна, із заканцюбленими нігтями рука й починає щось там вимацувати, відтак розшукала серце і зчавила…

Я прокинувся. Звісно, ніякого співподорожанина в чорному і з мефістофельськими рисами в кареті не побачив. Але було вельми парко і бракувало повітря. Піт стікав по лобі – то був перший серцевий приступ у моєму житті. Це мене сполошило, бо досі мав здоров’я чудове й безвідмовне. Зрештою, це могло статися й випадково, я заснув у незручній позі.

Але ця розмова певним чином відбивала мого стана душі. Бо коли й запечатана вона, то поки що не для світу, а для мене самого. Адже продовж усього того часу, відколи кинувся в розгадки таїн свого роду, я ніби розкривався, як квітка: з’являвся бутон, тоді розгорталося зелене захистя зав’язі, відтак повільно розпрямлювалися пелюстки – у такий спосіб кожна розгадана таїна ставала цвітом, а душа освітлювалася і скидала з себе ще одного замка. І те світло, чи квіт, навіки в мені залишалося. Чи ж справді є таїни, призначення яких бути нерозгаданими? Гадаю, тільки одна. Це – Бог. Решта таїн розгадуються, коли виникає потреба в їхньому змісті; без живої потреби таїна в часі гине нерозгадана, а не тому, що її призначення бути нерозгаданою. Наприклад, таїни роду нашого. Вони існують, але навіки зникли б, коли б не Петро Михайлович, який це розгадування почав, а я продовжив. Чому ж з’явивсь у нас той інтерес? Ми могли б, як Іван чи Олександр Михайловичі, займатися насущними справами, перший – господарством, другий – службою, і досить того було б. Але таке життя без освідомлення. Наші ж із Петром старання – це і є освідомлення: себе самих, роду нашого, діянь наших, добра і зла, нами твореного, отже, йде процес пізнання себе, а оскільки Господь дав волю людині творити життя самостійно, без освідомлення до пізнання божої волі дістатися годі. Таким чином, смію гадати, заняття наші не просто примха бездіяльних людей, як вважає Варвара, сестра наша, а одна із житейських необхідностей.