Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Із братів Григорій Петрович був найбільш дружній із Андрієм Петровичем, а обидва недолюблювали мого батька, принаймні татко не раз казав матінці, що він із братами різниться в думках і називав Григорія Петровича потайним. Я згадав про це тоді ж таки, їдучи лісом, коли переживав транс'єднання із зникомими тінями своїх предків, і в моїй голові миттю вибудувався силогізм: коли Григорій Петрович був однодумний із Андрієм Петровичем, оте невідоме "щось", яке намагаюся пізнати в дядькові, оте, що зв’язувало його із Василем Капністом і з "Одою на рабство", яку щойно прочитав і від якої уразився, поширювалося й на другого дядька Андрія, отож той не тільки фанатично віддавався господарству чи переживав любовні пригоди, а потім плодив із другою своєю дружиною дітей, а мав і вищі помисли, адже вони, брати, недаремно поміж себе дружили. Ця думка була дещо несподівана, і я увіч міг пізнати: як мало знаю навіть про цих, так мало віддалених од мене в часі і вельми близьких мені людей! Коли ж прийняти цей здогад, свою таїну мав і Андрій Петрович, але до неї в мене не було жодних ниточок. Мій же батько, Михайло Петрович, в осереддя цієї таїни допущений не був, отже, вони й справді різнились у думках, хоча родинні зв’язки на елементарному рівні підтримували. Про особливу довіреність між братами Андрієм та Григорієм свідчив цікавий запис брата мого Петра Михайловича, на якого я спершу мало звернув уваги, але під час проїздки лісом він виплив із пам’яті. За своїм заповітом Андрій Петрович передавав братові Григорію право опіки й навіть можливість позбавляти його дітей спадку у випадку, коли той визнає це за добро, а самому користуватися цим добром на власний розсуд, супроти чого, як записав Петро Михайлович, гостро заперечував Михайло Петрович. Факт дивний сам від себе, і я його спершу розумів, як одне із дивацтв Андрія Петровича, людини суворої вдачі, однак тепер він стає цілком зрозумілий: Андрій Петрович довіряв молодшому братові більше, як власним дітям, а це свідчить про особливу між ними братську згоду – ще один, хоча й непрямий, доказ: таємниче "щось" Григорія Петровича таки поширювалося й на Андрія. Отже, це була не просто довіра, а наддовіра – Андрій Петрович не мав жодного сумніву, що брат не скористається своїми правовими перевагами, а отже, не скривдить його дітей. Чи ж часто подібне буває між братами?

Мене глибоко зацікавив у цій позиції ще й такий факт: дід Петро Григорович з-поміж чотирьох синів вибрав за такого, що не віддаляється від дому, Андрія Петровича, а три інших перейшли в ранг блудних синів. Припустімо, найстарший, єпископ, у силу свого становища став віддалений від інших, які стали військовими, здобули однакову освіту, служили приблизно в однакових умовах, отже, братська спілка мала б зв’язувати саме їх у певному супротивенстві до того, якого залишили вдома (згадаймо біблійну притчу: блудний син із залишеним удома братом перебував у ворожнечі). Тут же вийшло щось супротилежне: братська спілка встановлюється між одним із блудних синів, тим, котрий пройшов у поневіряннях найбільше випробувань, у супротилежності до іншого блудного сина. При яких обставинах це могло статися? Тільки при таких: двоє було однодумних, а третій думок їхніх не поділяв, а коли так, Андрія із Григорієм справді зв’язувало таємниче "щось", нитку до якого я взяв у руки і йду з нею через темний ліс незнання, знаючи, що за будь-яким кущем чи деревом та нитка може обірватися. Але поки що тримаю її, і деякі темні плями у моєму видженні таки прояснилися. Певною мірою зацікавило мене ще й таке сповіщення добродушної Уляни Григорівни: бувши губернським маршалом, Григорій Петрович вів відкрите життя, часто приймаючи гостей, але до нього збиралися здебільшого чоловіки, бо, як зазначила дочка його, мавши вдома саме жіноцтво, батько найбільше любив чоловіче товариство. З немалою гордістю та поважна жінка сповістила мені, що особливо часто й запросто, вона так і сказала: "запросто", відвідував батька граф Петро Завадовський; та чоловіча компанія нерідко їздила на полювання. Згодом чоловіча компанія перестала збиратися, а Григорій Петрович почав віддаватись усамітненню, багато уваги прикладаючи саду та квітам, розвівши винятково багатого квітника, якого пам’ятаю і я, – були там голландські тюльпани, у наших краях квітка натоді небувала та й тепер вельми рідкісна – її насіння можна було привезти тільки з-за кордону. Отже, з Німеччини Григорій Петрович привіз не тільки картину, а й насіння тюльпанів. Ще він мав пристрасть до великих псів та мосьок – це я також пам’ятаю, бо кілька разів у свої приїзди додому відвідував дядька, ще й у голові не маючи, що колись писатиму про нього оцю родовідну записку, і ті пси мене вражали, деякі були увіч небувалих, можливо, й закордонних порід. Отже факти поки що давали про закордонну поїздку небагато: він був там із Василем Капністом, привіз картину, насіння квітів, кілька цуценят рідкісних порід – безневинна панська прогулянка по чужих краях. Але чому так багатозначно підморгнув мені, говорячи про цю поїздку, Василь Капніст? Я недаремно повторюю це запитання, воно невідь-чому засіло в мені кілком. Але від того "щось", яке непокоїло мене, більшого за продовження ниточки я не здобув. Залишалося одне: поїздка в Обухівку до самого Василя Капніста.