Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Бо це мій принцип виховання, – гордо відказав Микола Павлович. – Вони мають рости природно й укріпити в собі закладені Богом інстинкти.

Фраза була несподівано розумна, як для Миколи Павловича, хоча змістом і сумнівна.

– Ви, пане, прихильник доктрини Жана-Жака Руссо? – спитав я.

– Кого? – вибалушив очі Микола Павлович.

– Французького мислителя, який проповідував повернення людини до природи.

– Ніяких мислителів, судар, я не знаю, – мовив Микола Павлович, – усі доктрини не з книжок, а з цього черепочка.

І він гучно постукав зігнутим пальцем по голові.

– Отже, рішуче не хочете мені дещо з цього позичити?

– Рішуче! – хитнув Микола Павлович.

– А чи дозволите приїхати ще раз з чорнилом і дещо переписати?

– Може, мене не так зрозуміли, – зімружив очі господар. – Але я чемно й ясно сказав: у нашому домі чорнила не водиться.

– Тобто, не дозволяєте?

Персона-жаба знову набрала повного рота повітря і вихукнула, відтак безпомічно розвела руками.

У цьому домі більше робити не було чого, і я, відмовившись од обіду, до якого гостинно запрошувала Уляна Григорівна (її чоловік при цьому мовчав), покинув їх, щоб більше ніколи не переступати того порогу. Не зайве сказати, що, коли виїжджав на дорогу, мене з-за паркану обкидали грудками землі оті дітки, які жили природно і закріпляли в собі закладені Богом інстинкти. До речі, звідки той бурундук знав слово "інстинкти", адже латини напевне не вивчав? Ні, світ і справді повен загадок.

З другого боку, був і задоволений, адже моє "щось", таке невиразне і лишень провідчуте, здобуло фактичне підкріплення; більше того, добра й говірлива Уляна Григорівна також немало цікавого розповіла про батька, і я вже був цілковито впевнений, що то була особа далеко не пересічна.

Проїхав село і тільки коли знову натрапив на мирну, закидану сонячними плямами і хитромудрою тіневою мережею дорогу, зміг нарешті зібрати думки й обдумати належно все, що далося взнати.

Отже, в Німеччину із Василем Капністом Григорій Петрович їздив насправді; мета поїздки залишається неясна, але вона була, про що неясно натякав сам Капніст. Це перше. Друге: Григорій Петрович цікавився проблемами уярмлення Малоросії російськими царями, адже про це недвозначно вістила знайдена мною "Ода на рабство", дядько не тільки її переписав, але й зберігав до кінця днів своїх. І тут мені раптом сяйнуло: "Ш" – чи не значить це "Василь", тобто чи не належить ода перу Капніста? Поет мені показував книгу своїх віршів, але уважно переглянути її й прочитати я змоги не мав, однак дещо переглянув, і мені здається, що склад мови подібний, тобто це була російська мова, а будова строфи – класична. Навряд щоб "Ода на рабство" входила в друковане видання, надто вона вільнолюбна, отже, поширювалася рукописно й таємно в колі однодумців. З цього виходило, що Григорій Петрович був однодумний із Василем Капністом і мав із ним певні, цілком дружні, як ствердив сам поет, стосунки. Я зустрічався тільки двічі із Василем Васильовичем, але читач цих записів може переконатися, яке сильне враження на мене це справило, а зустрічі ці були більше як десять років тому. Поет тоді був літний, але ще в силі та здоров’ї, він умів впливати на людей, отже й на мене, молодика, вплинув потужно. Відтак, не залишається нічого іншого, як відвідати старого в його Обухівці. Ще невідомо, чи захоче бути зі мною відвертий, але вибору не маю.

Кінь ішов ступою, я скинув головного убора і приймав теплі й вільжисті подихи вітру на обличчя – було воно розпалене від цих думок. І мені раптом подумалося, що прізвище наше – Темницькі – недаремно дане моєму родові, та не темноту випромінювали у світ, тобто не були темними душами, але багато хто ховав у собі сокровенні таїни – ось чому ми Темницькі. Адже й справді: скільки затемненого й схованого в ділах прадіда, діда, дядька Григорія Петровича чи навіть мого брата Петра Михайловича; кожен із нас – своєрідна загадка цього світу і хто зна, чи то воля чи іронія долі, що саме мені судилося ці загадки розгадувати? Відаю, що всього розгадати ніколи не вдасться, але вже й тепер, завдяки моїм скромним потугам, а ще завдяки Петру Михайловичу, який перший почав це чинити і не завершив через смерть, із густої темені часу, котра ніби нічний ліс, почали виїжджати заповиті в сірі туманні плащі рицарі без облич, але із запаленими очима, вставленими в порожнечу лиць, як світляки. Одних із тих вершників видно ліпше, навіть риси промальовуються, інші ледь-ледь бовваніють, як клубки диму, ще інші – не так постаті, як прочуття їх, але в кожного, як у портреті Петра Григоровича, єдиного, парсуна якого збереглася, сховано згортка із секретними паперами, на яких списано їхні таємні діла. О, то не були лихоносні діла, бо серця їхні полум’яніли любов’ю до цього лісу, з якого виїжджали, і до світу; серця їхні – смолоскипи в темені, але поступово ніч поїла й смолоскипи, і їх самих. І я раптом відчув гордість за те, що вони були, і жаль за затемненість їхню, а найбільше за те, що стали попри все рицарями якогось високого й світлого абсурду, лицарями неоджалованої печалі – ось чому вони так мовчки, так закуто в броню, так тіняво з’явилися переді мною із глибини лісу, і так важко стає розглядати їхні справжні обличчя. Адже на деяких із них, як казав, і не обличчя, а машкари – в житті явному мусили бути не тими, ким бути прагли, а тими, ким бути примушувало життя.