Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Виїхавши верхи раннім ранком, я пережив десь таке почуття, яке напевне мав Андрій Петрович, рушаючи на оглядини тієї, котра має стати супряжницею всього життя, і це не гарна фраза – підсвідоме оте "щось там було" у мене зв’язувалося невідь у який спосіб із нашим прадідом-мазепинцем, ім’я якого перейняв наш дядько. Не мав жодних реальних підстав для такого зв’язку, але… щось там було! Отже, я їхав шукати собі не реальну, у живому тілі, а духовну наречену, можливо, й те, що освітило б моє досі нікчемне існування і наповнило б його живою водою. Інакше кажучи, їхав у світ тіней зникомих, щоб самому не бути тінню у світі явному – саме для цього й потрібне мені це писання, адже своєї духовної нареченої я так само досі не знав і не бачив, як свого часу й дядько мій Андрій.

Ліс навколо співав. Засипаний росою і залитий ранковим сонцем, від чого кожна крапля перетворюється в коштовний самоцвіт, що грав і вилискував барвами. Ліс дихав глибоким, запашним, настояним на квітах і травах, подихом, ніби й справді був велетенською істотою на тисячі ніг, тьми тисяч голів і тьми тисяч схованих у тих головах розумів. Ліс дивився міріадами очок, що ними й стала ранішня роса, а найбільше його око стояло, плутаючись у горішньому гіллі найвищих дерев. Це око було величезне, не таке яскраве, щоб не могти глянути на нього, але палке й тепле. У лісі прокладено безконечну кількість шляхів та стежок, і вони сплітають загадкову сіть чи лабіринт, у якого безліч ходів, але вихід лишень один. Зрештою, й дерева тут не однакові: розложисті дуби, налиті живицею сосни, стрункі явори, ясени, модрини, осики, що безнастанно лопотять листками, і вільхи на багнах, клени та липи і безліч найрізноманітніших кущів. Білотілі берези та гнучкі в’язи, а біля них – твердостовбурний граб. Різні дерева навіть однієї породи, а всі загалом – ліс. Велетень із зеленими легенями та єдиним серцем, із прозорою кров’ю, яка тече у стовбури від землі. Бо земля – мати цього лісу і живильне його джерело, через це ліс урився в неї розлогим, як і гілля його, корінням і навіки з нею злучився. Одні дерева сохнуть, тоді стають скульптурами дивовижних форм і поступово відходять мертвими ногами у світ тіней зникомих; натомість із ґрунту витинаються молоді пагони. Через це ліс народжується і вмирає в собі, але ніколи не гине, він вічний, як і око, що наливає його золотими струменями.

Дивлячись на все це й відчуваючи, я пізнав дивне наповнення, нестям, захват і надпорив. Слух наливався співом пташок, а їх тут незрахована кількість; очі мої наповнювалися барвами, що мінилися, грали, з’являлися, зникали, а найбільше – зеленою. Ніс мій напивався незрівняних ароматів, адже кожна квітка, кожен листок і травина пахтіли, тобто чудово дихали. Вбирав у себе густе повітря, пізнаючи смак лісу, і то був смак манни. Той ліс був наповнений і живими істотами, схованими від мене, але вони також його невід’ємні частки; птахи, комахи, плазуни, звірі й люди. А серед усіх – я, мала частка, яка в дану хвилю підіймалася до самозабуття, і в дивний спосіб єднала первні душі із первнями лісу. Отож ніби переставав відчувати власне тіло, воно під цей час не мало потреб, як і власний розум, він ніби вливавсь у розум вищий, в якому лучиться розмисел і почуття, навіть власне "я". Бо не було в цій хвилі часткового, а все загальне, хоч і часткове в ньому не заперечувалося. Багато земель: лісів, гір, степів, міст, сіл я побачив, переходячи, прикутий до мідного жерла гармати, але ніколи не відчував нічого подібного. Бо то були також живі землі, але вони були живі для посельців їхніх, а не для мене. Був там чужий, а тут раптом відчувся своїм. Через це землі, на яких сіяв смерть, – чужі, а ця наливає мене світлом і молоком наповненого пахощами ранкового повітря, і тут бажаю сіяти не смерть, а життя. І вже напевне знав, що ніколи цього лісу не покину, адже він не просто мій, він – це я. Адже людина й справді ніби дерево: ноги її вриті в землю, звідки п’є сік її, а тіло – в повітря, голова ж – у небо. Дерева ж, вирвані із землі, мертві суть, а досі я блукав світом, бувши вирваний із землі. Через це й розум був порожній, а душа суха. Зараз же починаю оживати, відчувати наповнення, якого раніше не відав, а це може статися тільки в такому лісі. Отже ніяка вже сила мене звідси не вирве, бо саме тут починаю пізнавати єднання із вищим розумом, саме тут я – людина, бо саме тут – природне моє середовище…

Уляна Григорівна була майже чотирикутна, тобто однакова вшир і вздовж; на тому кубі лежав гарбуз чи куля голови на розлитій шиї. Гарбуза прикривав убір, що зветься кораблик, очі ж молоді, гарні й виливали море синього світла, а на вустах тремтіла трохи ніякова, а трохи розгублена всмішка. Літ мала десь стільки, як покійний Петро Григорович. Побіч неї завмерла пряма, чорна, викруглена в животі, палиця – її чоловік, невисокий, радше малий, він чимось нагадував мого естляндського господаря пана Мейделля. Личко мав сухе, брунатне й строге, а очка дивилися на мене підозріливо: зрештою, ми з ним досі не бачилися. Тож із сестрою в перших обійнялися і розцілувалися тричі, а він подав маленьку ручку, і я, коли тиснув її, здивовано відчув, що та ручка зовсім мокра. Приймало подружжя мене ніби й радісно, а їхні численні діти, що збіглися, аби подивитися на мене, цікаво світили очками, але швидко це їм набридло, і вони знову розпорхнулися, однак весь час, поки тривала наша розмова, вскакували вряди-годи до зали, спинялися й захоплено на мене дивилися, а кілька найменших залізло під стола й возилося там. Інколи вривалися діти по кілька із галасом, женучись один за одним, – батьки на них не звертали жоднісінької уваги. Зате весь час від їхньої біганини, покриків та вовтузіння стояв шум, як це буває під час навчання, і ми мусили говорити підвищеними голосами, що не сприяло інтимному характеру нашої розмови. Окрім того, господар дому не прийняв за поважну причину мого візиту, і не ховав, що я приїхав з цілком, як на нього, нікчемної причини, рації в інтересі до його тестя збагнути не міг ніяк.