Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Коли вам, судар, цікава моя думка, – твердо сказав Микола Павлович, – скажу, хоч, може, це й не так: ніяких паперів, які залишилися після покійників, залишати непотрібно.

– Як так непотрібно, Миколо Павловичу! – зойкнула Уляна Григорівна. – А документи, а маєткові папери, а на дворянство?

– Окрім цих, – відрубав Микола Павлович. – Ці нужні! А ви, вибачте за мою настирливість, і воювали?

Я коротко оповів про баталії, в яких брав участь.

– О! – вигукнув Микола Павлович. – Моє вам шанування! Маю за честь, що в моєму домі побував такий гість! Бібули вам покажемо, але не вважайте за образу, в моїй особистій присутності. Папери, пане, вибачте, не жарт!

І я вперше збагнув, чому дід Петро Григорович хотів, аби діти його стали принаймні майорами. Щоб мати повагу від таких бурундуків, як оцей Микола Павлович, який, до речі, блудним сином ніколи не був, та й розуму йому від того не додалося. Більше того, папери не так любив, як боявся їх, – можливо, завжди були для нього Terra incognita, а все невідоме мимовільно викликає страх. Ця гротескова персона повела мене в одну із захаращених кімнат, вибачилася за нелад, відмикнула скриньку, відкинула вічко, відтак сіла навпроти і, як жаба, вибалушилася нерушними, байдужими й нерушними очима, від чого я не міг не дратуватися, і тільки великий інтерес до паперів Григорія Петровича змусив мене зібрати волю і на господаря не зважати.

– Чи можу, пане, щось цікаве собі з паперів виписати? – спитав.

– Це було б можна, – розвів руками господар, – але в нас повисихало все чорнило. З перами ліпше, гусей у нас достатньо, а от у чорнилі, вибачте, потреби якось не маємо! Коли зізнатися відверто, – він по-змовницькому підморгнув, – я забув, коли й писав!

І він тонко, заливисто, як кінь у степу, зареготав.

Паперів і справді було небагато: купчі, закладні, позичальні цидули, копії документів на шляхетство, переписані дідовою рукою, ділове листування й таке інше – все мені нецікаве.

– Глибше шукайте, глибше! – сардонічно всміхаючись, сказала персона-жаба.

На самому дні я знайшов конверта із грубої бібули, на якому не так було написано, як нашкрябано: "Батькове!" Там зберігалися листи діда Петра Григоровича до сина, коли той перебував на військовій службі, нотні записи, під якими в розбивку стояли слова – очевидячки, судячи зі змісту, псальми; кілька аркушиків, на яких малорозбірливим почерком записано вірші під назвою "Ода на рабство" [33] "Ода на рабство" – знаменитий вірш Василя Капніста, написаний на знищення на Лівобережжі Козацької держави із різкими звинуваченнями за це Катерині II. ; майновий заповіт Григорія Петровича дітям, але малоцікавий – самі перечисления. Оце і все. Я уважно перечитав дідові листи: розповіді про домашні справи, в одному – прохання приїхати, бо мати важкохвора, перелік домашніх новин, опис хвороб, господарчі клопоти. Поки я все те читав, Микола Павлович сидів на стільці, не рухнувшись, але й не відриваючи від мене застиглих і вибаньчених, цього разу й справді, як у жаби, очей. Сподівався, що він задрімає, але даремне – сторож біля мене був недремний. Тільки раз він невідь-чому роздув щоки й видув із легким шумом повітря. Зате мене вельми зацікавила "Ода на рабство", підписана літерою "Ш", отже, вона не авторства Григорія Петровича. Це було гаряче звернення до цариці із звинуваченням за уярмлення батьківщини, під віршем стояв і рік написання: 1783. Читати рукописа нелегко, але, здобувши при вправах своїх певний досвід, я текст осилив, і був уражений силою почуття, закладеного в поетичні рядки. Здається, це було те "щось", яке молоточком стукало мені в мозок. Ці вірші залюбки забрав би з собою або просто переписав.

– То, може, пошукаєте чорнила? – запитав.

Персона-жаба тільки безпомічно розвела руками. Тоді я попросив позичити під розписку кілька дідових листів і вірші; ці папери під клятвою чи навіть грошовою заставою (гроші при мені були, захопив на всяк випадок) зобов’язувався привезти у визначений строк.

– Ні! – рішуче мовив Микола Павлович. – Читати – читайте, а винести не дозволю ані аркушика. І не намагайтеся мене підкупити!

– Казала Уляна Григорівна, що діти порвали якісь папери – що там було? – спитав.

– Хто їх читав? – байдуже відказав Микола Павлович. – Ото після цього й зачинили до шкатули. Діти в нас, самі бачите, трошки й свавільні. Але стійте! По-моєму, то були якісь нікому непотрібні ноти!

– Чому ж не тримаєте дітей у дисципліні? – спитав я тоном офіцера.