Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Парасковія Павлівна народила, як уже звіщалося, Григорію Петровичу п’ятеро дочок, і всі вони, як оповіла Уляна Григорівна, вчилися музиці. Сама Уляна грала на кларнеті, Олена – на скрипці, а решта, з матір’ю заразом, на гуслях. Вони влаштовували чудові концерти, особливо, для гостей, а музику складав сам батько, відтак спільно її й розучували. Всі сестри Уляни Григорівни володіли чудовими голосами й своїм співом не раз приводили гостей до сліз. Але не тільки перед чужими грали й співали: у довгі, темні осінні чи зимові вечори збирались у залі й допізна грали для себе, впиваючись солодкими звуками, до яких чинили пригрища вітри, шуми листопаду чи виття завірюхи, – це були, сказала розчулена Уляна Григорівна, розкішні хвилини. Всю ту музику склав Григорій Петрович, і з того залишилося тільки кілька аркушів, а решту, як цілком байдужне оповістив Микола Павлович, розшарпали діти, отже, й музика та стала однією із тіней зникомих. Признаюся, їдучи лісом і поринувши у трансцендентний стан, я гірко жалів на ту втрату і перекидав у голові думками, шукаючи способу, як би звільнити ті ув’язнені папери, адже жодної гарантії, що вони збережуться у решті своїй нема: Уляна Григорівна сповістила, що коли сестри повиходили заміж, музику вони закинули, поринуті в господарчі та родинні клопоти, і вона також хтозна-як давно брала до рук кларнета чи гуслі, а може, вже не здолає й заграти, бо й пам’ять її з літами притупилася, а нот читати так і не могла, хіба трошки. Отож, коли вони розлетілися з батькового дому (вона спершу поселилась у чоловіка, це після смерті Григорія Петровича сюди перенеслися), батько з матір’ю залишилися самі, не припиняли спільних музикувань, бо обоє були страшенно закохані в музику; вони разом її й складали, а записував батько, але коли мати померла, батько сам зняв із її гуслей струни і поклав у материну труну, щоб вона, потрапивши до раю (а в тому, що опиниться в раю, не мав жодного сумніву), показала своє велике мистецтво самому Господу Богу, бо тільки він і зможе по-справжньому оцінити її геній – очевидячки, Григорій Петрович любив дружину до кінця днів її і вельми високо ставив її вміння музикувати. Сам же після того, оповіла Уляна Григорівна, ніколи не грав на гуслях, а тільки на скрипці й тільки на самоті, і вже ніколи тієї музики не записував. Якось вона приїхала навістити батька, було то підвечір восени, сад палав червоним та жовтим, а з дому, навіть крізь зачинені вікна, виливалася якась незвичайна, несамовита й вельми сумна музика скрипки, і вона, не бажаючи перебивати батькові, а більше зачарована звуками, адже ніколи нічого подібного не чула, простояла під вікном бозна-скільки, а він все не спинявся, а коли вона в дім зайшла, бо змерзла, батько миттю гру перервав і на всі її прохання пограти відмовно хитав головою.

Другою його пристрастю у самотній старості було щоденне читання "Четьї Міней" – був богобійний, тож несамовиті оповідки про життя, муки й страждання святих до сліз його зворушували. До речі, я намагався збагнути цей посилений інтерес у дядька до такої архаїчної літератури; в нашій книгозбірні був також один том "Четьї Міней" ще від діда, і я спробував його переглянути. І здалося, що інтерес до житій святих у дядька живився не так його релігійними почуттями, як схильністю до героїчного чину. А ще тим, що там багато було надмірного: надмірна віра, надмірне терпіння, надмірні знущання, надмірні подвиги, а божественне і його прояви бачилися не як природний чин, а таки надприродний. Для творення образу мого дядька цей елемент придається цілком.

Григорія Петровича пам’ятаю і я сам. Із вад його зовнішності була одна: надзвичайно великі вуха, які мене, малого, свого часу чомусь дуже вражали. А найбільше врізавсь у тямку бал у нашому домі, який давали з нагоди одруження моєї сестри Варвари Михайлівни, на нього приїхав Григорій Петрович з усіма своїми доньками й дружиною – вони привезли музичні інструменти, і то був єдиний раз, коли я особисто слухав їхню гру. Але грали до танців, і я дивився більше на самі танці, а не слухав музику, отож не можу сказати: чи то була музика, створена Григорієм Петровичем та його жоною, чи тільки вивчена чужих композиторів. А особливо пам’ятний той бал став тому, бо там уперше побачив, як танцює польку моя матінка. Було то по смерті батька, матінка носила траур, так і не скинувши його проздовж усього життя, а на весіллі до неї підійшов завжди поважний тодішній наш управитель Константій Борозна, котрий мав малі, ніби приклеєні вусики (до речі, цей факт свідчить, що й після одруження мої кузини при нагоді ще грали разом із батьком та матір’ю) і люб’язно запросив матінку до танцю, не відстаючи від неї, хоч вона й відмовлялася. І матінка здалася; рушила із ним у танці, при цьому сльози градом текли по її лиці. Довівши до місця матінку, Константій по-кавалерському поцілував їй руку і сам заплакав, що вельми зворушило публіку, а найбільше мене. Я тоді зирнув на дядька Григорія Петровича, і чи світло так падало, чи він сам був зворушений, але вуха його, великі не в міру, червоно світилися. Від того мені стало смішно, і я втратив почуття печальної урочистості того моменту.