Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Я міркував далі. Те, що до дядька "запросто" приїжджав граф Завадовський, пояснюється легко: вони вчилися разом у єзуїтів; хто ж була решта чоловічого товариства, яке збиралось у Григорія Петровича, не знав; Уляна Григорівна через послаблену пам’ять теж нікого не назвала. І нарешті останній пункт у цих розмислах: Андрій Петрович, наскільки маю відомості, товариства, зібрань, галасливих полювань, балів і всього такого не любив, але на тих чоловічих зібраннях бував, його єдиного й називала Уляна Григорівна, та ще й частенько. Отже, чи тільки любов до розваг, полювань та бенкетів зв’язувала ту чоловічу компанію Григорія Петровича?..

Приїхавши додому, я докладно оповів Варварі про те, що побачив і почув, утаюючи, звісна річ, про оте своє невизначене "щось" та й власні здогади-розмисли щодо того. Сестра посміялася з Миколи Павловича, сказавши, що він із породи "зануд", але загалом людина добра, однак занудство його з літами посилюється, як це буває завжди: під старість не добрі риси характеру людини побільшуються, а лихі або ж смішні. Сказала також, що він досить освічений, бо вчивсь у Києві, але небагато, і що більше вдавав із себе дурня (історія з чорнилом, якого нібито не водиться в його домі), аніж насправді ним є, бо любить похизуватися не розумом своїм, якого пильно ховає, а глупотою – типова ознака хитрих людей. Уляна ж Григорівна, якою побачив її, така і є: проста, сердечна, але безконечні роди й вагітності притупили з часом її розум, хоч молодою її звали розумничкою.

Я трохи почудувався проникливим Варвариним характеристикам, але, хоч недостатньо знаю жіноцтво, помітив, що око на світ та людей вони мають не раз гостріше, аніж чоловіки: чоловіки осмислюють бачене, не проникаючи у систему дрібниць, а жінки навпаки: проникають у систему дрібниць і цього їм буває достатньо. Варвара потвердила особливі музичні здібності Григорія Петровича, але назвала це типовим чоловічим, вибачте на слові, бздиком – сестра часом бувала прямолінійна, – і сказала, що кожен має свого коника (це вже слово лагідніше) і боронь Боже їх із того коника скидати, в цьому чоловіки завжди залишаються дітьми. Грав він і співав чудово, вона не раз слухала вимуштрованих ним кузин, а от пристрасті до музики їхньої матінки вона, Варвара, не розуміє, бо, сказала фігурально, шляхетній жінці непристойно по-чоловічому сідати на коня. Жінка має бути жінкою, заявила Варвара, а дядина була цілком байдужа до господарства, кухні, навіть дітей, отож і вийшло, що муштрував їх батько, а не мати, через що вони вийшли всі дещо нездалі, негосподарні, навіть нечупарні (і справді, ладу в домі кузини було небагато, але я клав це на розгульну свавільність її численних діточок). Вміти бринькати на струнах чи дути в дудку, ригористичне заявила Варвара, не досить для жінки, навіть панночки, принаймні в умовах нашого життя. Мати ж мала б навчати доньок жіночого діла, а вони тими бреньками та дуданням прогаювали весь час. Ну й що? Бреньки, з’явившись, зникли, а діло залишилося поза увагою; покладатися ж тільки на слуг, не маючи на них твердого ока, річ непожиточна. Однак, коли казати по совісті, грали вони таки чудово і в неї, Варвари, не раз сльози на очі наверталися. Особливо, коли співав Григорій Петрович, у якого був високий і сильний голос, він аж навшпинечки ставав, виводячи мелодію, ніби його піднімало в повітря. А як сяяли при цьому його очі! Ні, чоловіки у приверженості до своїх бздиків бувають дивоглядні, і їм можна це простити.

Отака була реакція на музикування Григорія Петровича з родиною однієї із їхніх слухачок: суміш захоплення і зневаги. Правду сказав Вергілій: "Varium et mutabile, semper femina".

Мою ідею відвідати Василя Васильовича Капніста Варвара прийняла із жахом, її взагалі лякали всілякі поїздки, поза межі свого повіту не висовувалася ніколи, а краї, в яких побував і про які їй розказував, були для неї Fata morgana, щось ніби казка, ніби в глибині душі вона твердо знала, що насправді їх не існує, а всі згадки – щось як перебільшені мисливські оповіді, тобто брехні. Через це на мене розкричалася, докоряючи, що в сідниці у мене, як і в дитинстві було, застромлено шило, що я також чоловік із бздиком і ще немалим, що, стільки наблукавшись по світі, не можу заспокоїтися, в той час, як у господарстві стільки треба зробити, а для цього мало жіночих рук та догляду; що я, замість діла, кинувсь у дурне писання, яким потім мої нащадки підтиратимуться, і що я, зрештою, нітрохи не ліпший отого звихненого Петра, до якого прибила її доля. Коли подумати, вона мала рацію: господарством і справді треба було зайнятися пильніше, я ним і займався, адже писання це й пошуки не займали всього часу, чинилися поступово й потроху, але чомусь у Варвариній голові уклалося, що головне моє діло – це писання, а господарство так собі між іншим; вона ж бажала б, щоб було навпаки. І тут, здається, мала рацію, бо господарству віддававсь у півдуші, а писанню цілодушно, і сестра, завдяки власній проникливості, це безпомильно відчула. Зрештою, заплакала, спитала, коли збираюся їхати, почала збирати мене в дорогу, готуючи одежу й поживу.