Валерий Шевчук - Тіні зникомі

У голові в мене весь час стукав молоточок: "Щось там було! Щось було"! – і не міг із тим дати собі ради.

Із Варварою тимчасом був не так розсварений, як трохи дувся за вивідництво на користь Івана Михайловича; вона відчувала вину і вряди-годи прилещувалася до мене, але я втримував паузу у стосунках між нами стоїчно. Зрештою, коли якось ще раз любенько до мене заговорила, сказав твердо:

– Хочу, щоб запам’ятала, сестро: є рід, а в роді ще й родина, і це не одне й теж. Рід – споріднення велике, але віддалене через розрізненість. Ми живемо в одному домі, отже, ми – родина, і нічого з цього дому навіть у коло роду виноситися не має. Зрештою, коли тобі миліше жити біля Івана Михайловича, не перечу, можеш переселитися. Я собі раду дам.

Варвара була шокована. Стояла, як стріла, очі розширилися і знерухоміли.

– Але ж, Тодосю, – сказала нарешті. – Вони зі своєю мегерою мене з’їдять!

– А я тебе не з’їдаю?

– Зараз з’їдаєш, – сказала категорично, і її очі увіч готувалися перетворитись у джерела, з яких рясно витікають солоні струмки.

– Нічого неприродного не вимагаю, – сказав я. – Це закон людського співіснування.

– Може, й так, – смиренно опустила очі Варвара і стала цілком схожа на святу Варвару, мощі якої спочивають у Києві, і яку по-варварському скатував власний батько, але джерела солоних струмків не виточили. – Коли перестану розказувати, він жахливо на мене розсердиться. Тоді помирюсь із тобою, а посварюся з ним.

Її силогізм був складений незле, на жіночий, звісно, лад.

– А ти щось йому розказуй, але не правду! – запропонував я.

– Але ж брехати гріх, Тодосю! – вигукнула свята Варвара, чи б пак, моя сестра. – Він розпитує, а я не можу не казати правди.

Ну, що ж, і цього силогізма складено незле, та й не без певної хитринки.

– Маєш рацію, – згодився я. – Тоді зробимо таке. Скажи братові, що я тобі за ті розповідини намилив голову, і спитай, чи не прийняв би тебе до себе, щоб мати спокій?

– Чи ж матиму тоді спокій? – трагічно спитала Варвара.

– Гадаєш, згодиться тебе прийняти? – засміявся я.

– Навряд, – мовила вже веселіше Варвара.

– Отож, – сказав я. – Крутитиметься в’юном. А відтак перестане вимагати від тебе звідів.

– А коли згодиться?

– Тоді погано знаєш рідного брата, – сказав я. – А він у нас особливий.

Варвара зітхнула. Але можливість розіграти брата їй все-таки сподобалася; зрештою, могла випробувати: коли не зживеться зі мною, то чи зможе й справді переселитися до брата? Я ж у висліді гри не сумнівався, і мав тут цілковиту рацію. Як оповіла пізніше Варвара, Іван Михайлович не на жарт перелякався й почав пристрасно сестру переконувати, що в нього дім набитий по вінця, що жінка в нього – не янгол, а скорше сатана, і що він, при всій любові до сестри, ніяк не може дати їй прихистка, а в батьківському домі просторо та й за мною, сказав переконано брат, потрібен догляд і нагляд, і він, як старший, не може відректися цього обов’язку, тобто бажав, щоб усе залишилося, як було. Але тріщину у братовій обороні було знайдено, і Варвара з цього відразу ж скористалася, заявивши, що йде у відставку чи абшит зі свого непочесного становища звідувача для Івана Михайловича. І хоч той ужив усього красномовства, щоб переконати сестру у зворотнім, доводячи, що я людина непевна, як і Петро Михайлович, бо ми заразилися пристрастю до псування паперу, а це може до добра не привести, Варвара була тверда, кам’яна, ще й сказала:

– Або бери мене до себе, або в мене нічого не випитуй!

Іван Михайлович покрутився, справді, як в’юн, сповістила Варвара, і вибрав останнє.

Цілком переконаний, що Варвара була звідувачем Івана Михайловича ще за життя брата Петра, але той чи не застеріг цього, чи злегковажив, я ж перейняв і це собі в спадок.

Після такої операції, Варвара, прийшовши із блискучими очима (десь вони з Іваном мали умовлене місце зустрічі), сказала з любов’ю:

– А ти, Тодосю, їй-бо, не дурний!

І ми розсміялися, як сміються ті, котрі мусять бути спільниками. Відтоді Варвара стала охоронницею моїх таємниць і, гадаю, щирою. Це дало певні переваги, бо мав тепер з ким порадитися під час сумнівів, і сестра зі своїм несподіваним, а часом незбагненним мисленням, не раз давала мені доречні й пожиточні поради. Признаюся, однак, що ділився з нею таємницями чи загадками горішнього ряду, тобто які не виходили поза межі її кругогляду, більш складне та сокровенне закономірно утаював…

Отже, їдучи до Уляни Григорівни, я їй сказав, що хочу розпитатись у кузини про її батька, життєписа якого складаю для нашої родинної хроніки, але про своє "щось там було" ані заїкнувся.