Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Сам Григорій Петрович бути присутнім при тій події чи навіть близько від неї пробувати не міг, бо в цей час, коли відбувалася ця дивна баталія, воював у баталіях справжніх, адже серед нас він був найславетніший у воєнних подвигах і тільки дивом зберігся живий – це й зумовило його пізнішу, у старі літа, глибоку релігійність і пристрасне почитания "Четьї Міней", які він читав щодня, саме ту історію, яка на той день у книгах клалася, а самих книг було чотири, виняткової грубизни, укладених щомісячно і щоденно на цілий рік.

За теорією Івана Михайловича, брата мого, саме він, як і батько наш, Михайло Петрович, призначалися на убій; Йоасаф віддалився від маєтків, пішовши в монастир, а потім ставши особою високого духовного чину. Я, правда, як казав, цієї думки не поділяю, але часом мені спадає на думку: чи випадково дід віддав саме цих, ніби призначених на убій, єзуїтам – чи не бажав, щоб вони навчилися хитрої вивертливості й моральної нестійності при досягненні своїх цілей чи в ім’я збереження життя. Але нічого такого, що в нас прийнято вважати єзуїтським (до речі, побувавши в інших країнах, я не без здивування відзначив, що до єзуїтів там такої моральної негації нема), у вдачах молодших братів не було, а були вони люди зі своїми вадами та достойностями, не ліпші й не гірші інших, але одним володіли напевне дбали залишитися людьми честі, і такими, за своїм розумінням, були.

До речі, разом із моїми дядьками був відданий у первісне навчання до єзуїтів і майбутній граф Петро Васильович Завадовський, отож чи не за ініціативою Василя Завадовського потрапили туди й мої дядько та батько. Довго вони там не провчилися, бо перейшли до шляхетського Кадетського корпусу, де й завершили своє виховання.

Коли говорити про зовнішність, величніше виглядав Андрій Петрович, але, очевидно, недаремно дід наш назвав саме третього сина йменням свого героїчного батька Григорія Васильовича, ніби прочуваючи в ньому той таки дух Героса, однак, коли прадід віддав усього себе захисту Малоросії, її прав та свобод, то внук воював уже за двоголового орла.

Григорій Петрович був високий, білявий, із очима, в яких загусла печальна синя паволока. Він своєї голови від куль не ховав, а відзначався особливою, навіть байдужою безпристрасністю – чомусь мені здається, що саме такий був наш прадід. Спершу служив на посаді колоножного офіцера при Севській дивізії під командуванням полковника князя Долгорукого, потім генерал-поручника фон Штоффельна, згодом у генерал-поручника Прем’янникова; брав участь у змаганнях у Польщі, а в 1769-1770 роках воював проти Туреччини, зокрема при атаці на Хотин.

Я не можу не повертати в пам’ять та уяву разючої сцени, адже сам побував не в одній битві, із Григорієм Петровичем. Бачу велике поле, над яким ще куряться порохові дими, валяються трупи вбитих, поламана, розкидана амуніція, бігають знавіснілі коні, чи тут, чи там лунає крик і стогін, іржання конаючих коней, і от з цього диму, що скидається на туман, вибредає висока струнка постать офіцера з розсипаним на оголеній голові білявим, злиплим од поту, волоссям, власне, волосся, сіре від куряви, із закіптюженим обличчям, на якому світяться сині очі з їхньою примерклою печаллю, губи ж у нього майже чорні, такі запечені й потріскані, мундир брудний і розшарпаний, а в руці спазматично затиснено оголену шаблю із кров’яними плямами.

Таким його побачив зі своєї ставки на одному із горбів граф Рум’янцев і наказав ближньому офіцеру привести дядька перед себе. І ось він підіймається на горба й зупиняється перед графом та його почетом, злегка похитуючись і ллючи синю печаль із очей.

– Де твій полк? – гостро спитав граф.

– Лягли головами, – ворухнулися попечені губи.

– Всі? – зчудовано спитав граф.

– Так, – відповів Григорій Петрович.

– Надаю тобі, поручнику, чина капітана. Запишіть його прізвище, – кинув граф у бік.

Так Григорій Петрович наблизився до того, що заповів йому й Михайлу Петровичу їхній батько Петро Григорович. Серед листів до мого батька я відшукав одного дідового, що прямо стосується цієї теми. Хочу його записати сюди від слова до слова:

Люб’язний сину мій, Михайло!

Пробуваю у хворобі і не відаю, чи не забере мене Господь із цього світу. Згадую тільки вас двох, люб’язних синів моїх, Григорія і тебе. Перебуваєте в одному стані, і це наповнює мене сумними думками, які, коли не дасть Господь одужати, завершать решту днів мого гіркого життя. Однак щоденно молюся, щоб Всевишній Владика подарував мені щастя ще хоч раз побачити вас обох, але не відаю, чи застанете мене живого. Сумніваюся, але й сподіваюся – хай буде в тому воля Отця нашого небесного. Мій батьківський обов’язок – прикладати всіляке дбання про обох вас, і я це, за можливістю, чинив, хоч, може, мені хотілося б щодо вас іншого, більшого й ліпшого. З волі моєї живете так, як є, і чините те, що чините, – від цього й печаль моя, – іншого шляху для вас не побачив. Отож відповідно до того нагадую вам: як покійної родительки своєї, так і мене в церковних поминуваннях не минайте і не переставайте молити за душі наші. Сподіваюся щиродушно (й молю за це Господа), що він убереже вас, і ви станете майорами в патенті. А на закінчення цього мого писання бажаю обом сердечно усілякого щастя й повернення додому цілими та здоровими, і хай збереже м’яз його святий неушкодно від усіх ворожих навітів. Коли знаєте, якийсь гріх мій щодо вас, простіть. Амінь.