Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Оце ми й чинимо, пані, - сказав дід і махнув рукою. – Кидайте її!

Кілька чоловік схопили Настку за ноги і під плечі й потягли до мостка. І знову юрба заволала, закричала, застукала, затріщала, затанцювала, замахала руками і чим ближче наближалися до кінця кладки чоловіки, тим галас дужчав, почулися істеричні жіночі крики. Чоловіки змахнули тілом і в повітря знялася хвиля Настчиного волосся – вона вдарилася спиною об синє плесо, яке відразу ж її й ковтнуло. І знову настала моторошна тиша, якась така, ніби зав'язаний щільно вузол на линві – всі стояли, розтуливши роти, вирячивши очі, й дивилися на плесо.

І тут раптом плесо розчахнулося, і з нього випірнула голова, обліплена зусібіч волоссям. Зблиснула рука, відгорнула волосся, і Настуня попливла.

Треба сказати, що Андрій Петрович знав, що його жінка добре плаває, хоча назагал жінкам у нашому краю це невластиве; вона ж цього навчилася, живучи в глухому місці і блукаючи сама по лісах, – саме тому він не зав'язав вузла на мотузі, отже, під водою швидко змогла розв'язати собі й ноги, бо навчилася й пірнати й довго пробувати під водою. Селяни почали кидати в неї палицями, але вона швидко віддалялася, а невдовзі перепливла озерце, за яким починалося болото. Відповідно, з того боку кладки не було, тож поки вибралась із води, то болото обліпило її тіло, відтак з'явилася на очі чорнотіла. Тільки раз озирнулася і пострибала з купини на купину, аж поки не зникла з визору. Більше її ніхто не бачив…

Через деякий час сталася ще одна подія, завдяки якій я й висловив припущення, що Настка не просила чоловіка відпустити її до монастиря через те, що чекала на появу чернецюри-собацюри, в якого могла бути закохана, бо саме він і збаламутив її неміцну голову. Так от, десь через тиждень-півтора по тому, як відбулася та розправа, чернець і справді з'явився, і Андрій Петрович спершу подумав, що той приніс йому звістку від дружини. Той і справді був напрочуд лахматий, а здаля здавалося, що це якась порода косматих ведмедів, одягнута в рясу, хоча й ведмедів таких пелехатих не буває. Андрій Петрович у цей час сидів на ганку, перед цим добре потягши із кухля, смоктав із люльки дим і сумував за пропалою жінкою, коли ж уздрів, як у його двір заходить це чудо природи.

– Мене звуть отець Кондратій, – солодким голосом сказав чернецюра-собацюра. – Чи не ви будете Андрій Темницький?

– Це буду я, – сказав Андрій Петрович, потягшись рукою за привішеним до ганку нагаєм.

– Мене просила прибути, щоб прийняти в неї сповідь, ваша супряжниця, – тим-таки медовим голосом сказав отець Кондратій і чомусь облизав губи із прилиплою до них бородою. – Чи можу її побачити?

– Можеш, – сказав Андрій Петрович, зводячись на весь свій високий зріст і надягаючи на руку нагайку. – Так зараз її побачиш, що і в пеклі ввижатиметься!

І він з риком, ніби роз'ятрений бик, кинувся на чернецюру-собацюру.

Річ у тім, що тільки-но приїхав, проблукавши півдня по лісах – цілий тиждень чи півтора до появи ченця безнастанно й марно розшуковував пропалу жінку – в ньому на той час гостро заговорило сумління, адже вона могла десь ховатися цілком гола. Отож кінь стояв у дворі засідланий, Андрій Петрович хотів щось нашвидку перекусити, що вже й зробив, перекурити та й знову рушити на розшуки.

Чернецюра ж собацюра, побачивши, що він влип, як Пилип у смолку, притьма кинувся навтьоки, діставши тільки кілька ударів по космах, а поки Андрій Петрович ускакував на коня, встиг вистрибнути за ворота й помчав так, що, здавалося, й землі не торкається, ніби перетворивсь у якогось величезного й вельми розколошканого ворона. Андрій же Петрович часу не гаяв і погнав коня ускач. Чернецюра мав уже досвід таких перегонів, то цього разу помчав не до води, а до найближчої сосни. І коли б він на хвильку виявився прудкіший, то встиг би видряпатися по гладкому стовбуру на безпечну висоту, але Андрій Петрович устиг ухопити його за чобота. Торсанув чернецюру-собацюру за ноги, але той до сосни ніби прилип, натвердо злютувавшись із деревом, ніби приклеєний сосновою смолою. Андрію Петровичу довелося довго його шарпати, від чого подер на ньому всю рясу; зрештою, чернецюра з сосни звалився, і Андрій Петрович, поганяючи його нагаєм, погнав до ставу, саме до тієї кладки, з якої кидали у воду його, як назвав чернецюра, супряжницю. Втікачеві не залишалося нічого іншого, як вибігти на кладку і з розгону, як велетенська жаба, стрибнути у став. Він поплив точнісінько в тому ж напрямі, що й перед цим Настка, – плавав також не зле, а може, його гнав страх, а в тому місці, де було болото, почав брьохатись у багнюці. Очевидно, щоб швидше пливти, по дорозі скинув із себе рясу й чоботи, чи одежа злізла з нього сама з переляку, хтозна-як там було, але виліз із болота голий, вугільно-чорний, теж так само як Настуня, хоч, може бути, що він завжди такий чорний, бувши суціль оброслий буйним заростом. Тільки раз озирнувся (Андрій Петрович у цей час незрушно завмер на коні й був ніби рицар печального образу, викутий із заліза і поставлений тут людям на згадку), видав із себе зойк чи погук і, стрибаючи з купини на купину, помчав у глибину лісу, щоб навіки там пропасти. Зрештою він і щез, а Андрій Петрович, сидячи на коні, солоно вилаявся. Тоді змахнув рукою і скерував коня додому. І чим ближче під'їжджав, тим ясніше ставало йому на душі. А коли в'їхав у двір, на обличчі його з'явилась усмішка. А коли зліз із коня, то струснули йому тіло перші хвилі реготу. І він упав на землю й качався там, несамовито регочучи, аж повискакували з дому слуги і вражено стали, міркуючи, чи їхній пан часом не звар'ятував. Навіть кінь заіржав, здивовано дивлячись, як задихається в ногах пан і володар його. Але Андрій Петрович не звар'ятував і не задихнувся, у такий дивний спосіб він звільнився від мук сумління і вилікувався від хвороби, яка виявилася вельми затяжна. Отож, ще трохи покачавшись по траві, він встав на ноги, грізно зирнув на переляканих слуг і сказав: