Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Чого стали? Все гаразд! Дну до роботи!

Пізніше казав про цей акт:

– Це я тоді, хоча й людина не духовного сану, повінчав чорта з чортицею!

Він заявив у уряд про пропажу жінки, а коли та не віднайшлася, вичекавши належний час і довідавшись перед тим, що його перша суджена Настуся Лазаревичівна ще й досі не вийшла заміж, цього разу в супроводі батька й матері, поїхав до неї і заручився. Прочекавши ще деякий час і переконавшись, що Капшуківна таки не повернеться, та й ніде про неї не чули й духу, він справив весілля, як належить, із усіма звичними обрядами і привіз у дім тиху й роботящу істоту, яка ненастанно моталася по господарству, одне за одним народжувала йому дітей; він же сам у тому господарстві горів, тяжко, навіть фізично працюючи, персонально водив сінокоси, справляв жнива, святкував усі обрядові дійства, що стосувалися господарства: пив у міру, їв також і став міцним, майновитим паном, єдиною вадою якого було те, що не в міру суворий. Коли карав одного сина за пустощі, то клав на лавку й другого, щоб "не портився": його ж нова дружина була сама покірливість, терпіння й доброта. У Яструбичах Андрій Петрович збудував чудову церкву, прикрасивши іконами, шатами та церковним начинням, зокрема книгами. Це вчинив, коли ледве не втопився в тому-таки злощасному озері, як купався. Оповідав: ніби хтось його за ноги тяг. Після того не тільки не купався, але й близько до великої води не підходив, а не втопився тільки через те, бо натрапив на забиту хтозна-ким у дно озера колоду. Із Настею Лазаревичівною він народив четверо синів: Юрій та Петро служили в цивільній службі й померли молодими, але поховані не в нашому склепі, а біля Яструбиської церкви. Третій його син Микола став майором, одружився із Палагеєю Дудою. Дивно в ньому було те, що цілковито подобав як зовнішньо, так і способом життя на Михайла Капшука, першого тестя Андрія Петровича, тобто все добро своє пропив і проїв, заваблюючи до себе безконечних гостей. Дружина його померла рано, так само, як і в Михайла Капшука, в них також народилася єдина дочка, але подобала не на красуню Капшуківну, а була копією своєї бабці Насті Лазаревичівни, звалася вона Пульхерія, заміж вийшла за Йосипа Олександровича Плюща, котрий їй вельми навдокучав, що не може народити йому дитини, а коли дитина народилася, то, кажуть, цілком до жінки й дитини охолов. Навіть не жив із ними в одному домі, а усамітнився і помалу дичавів.

Четвертий син Андрія Петровича Іван був вигодуваний годувальницею, взятою із тюрми, бо в дружини пропало молоко. Дід Петро Григорович на це дуже нарікав, кажучи, що дитя з молоком матері всмоктує й пороки; селяни ж через свої забобони рішуче відмовлялися ставати чужим дітям мамками. Іван служив в Ізмайлівському полку, у відставку пішов поручником, потім став повітовим суддею, за цю службу дістав ордена Святого Володимира четвертого ступеня. Отже, Петро Григорович тільки частково мав рацію: молоко злочинної годувальниці поставило його на службу супроти злочинності – можливо, його мамка покаялася. Розповідають (чув це від Варвари), що за Іваном Андрійовичем люди звіряють годинники, він завжди йшов в один і той же час на службу чи обід і повертався з них. Так само хвилина в хвилину снідав, вечеряв і лягав спати. Одягався в одежу однакового крою, отож коли зношувалася, заміняв точнісінько такою, так само й чоботи й головні убори. Ніколи не поспішав, а в його домі в кожній кімнаті мав бути годинник. Ніхто ніколи не бачив, щоб він сердився чи на когось звищував голоса. Його вважали справедливим, але, здається, непідкупним не був. Дітей виховував у строгій дисципліні. Єдиною його вадою була нерозумна впертість, з якої зрушити його не міг ніхто.

Настка Капшуківна так і не відшукалася, ніхто ніде не бачив і нічого не чув і про отця Кондратія – ту загадку, здається, годі розгадати. Але Андрій Петрович своєї першої жінки не забув. Раз на місяць, поки жив Михайло Капшук, відвідував його, а що той зовсім зубожів, поступово дитиніючи, Андрій Петрович привозив з собою напої і наїдки, і вони з колишнім тестем проводили ніч у дружньому застіллі; пан Михайло незмінно звав Андрія Петровича зятем, а Андрій пана Михайла тестем, і вони любовно варнякали, як хто знав і вмів, але при цьому ніколи не згадували про Настуню – це була для обох заборонена тема. Раз на рік, тобто в той день, коли одружився із Капшуківною, Андрій Петрович напивався, а потому цілий день ганяв конем лісами, ніби розшуковував свою дивну першу жінку, а може, то непокоїв його її дух – важко тут щось здогадуватися, бо щодо цього Андрій Петрович нікому не звірявся. Домашні знали, що в цей день його чіпати не можна, тож давали йому повну волю. Мені ж здається, що в той день Андрія Петровича охоплювало чи каяття, чи своєрідне безумство, і йому, з п'яної голови, могло здаватися, що Настка й досі блукає гола по лісах, ховаючись від людей. Зрештою, серед простолюддя цього краю, схильного до забобонів та містичних вірувань, ходить баєчка про Дику Бабу, яка живе гола в лісі, з розпущеним волоссям і з персами такими великими, що закидає їх за плечі. Не гадаю, що ця баєчка постала після випадку із Капшуківною, можливе інше: Андрій Петрович, який жив із простолюдом дружно і по-простому гуляв на їхніх святах, зокрема весіллях, ставав для багатьох дітей хрещеним батьком, а ще й немало власних розсипав поміж них, певною мірою перейнявся способом їхнього мислення і, можливо, ту Дику Бабу й шукав, щоб принаймні подивитися на неї й переконатися, що то не Настка, але так ніколи не знайшов. Річ у тім, що Андрій Петрович, як тільки чув про щось загадкове, конче бажав загадку розгадати, і йому часто вдавалося таємниче зробити простим. Але у випадку із своєю першою дружиною потерпів повну поразку, і відчуття цієї поразки могло його мучити. Через це скакував на коня, очі його запалювалися орлиним блиском, і він гасав, як оглашенний, по лісах та болотах, ніби бажав у цей спосіб вилікувати свою уражену чоловічу честь. Адже йому напевно мало стати ясно: у змаганні із Насткою Капшуківною переміг не він, а таки вона. Не він став для неї нерозгаданою таїною, а вона. І не вона залишилася принижена, коли йшла під гуркіт, і стукіт, і шум, і тріск, і вигуки, і зойки, а таки він, бо таке чинити з нею дозволив. Отож і гризся час від часу, і тій гризоті не було кінця.