Валерий Шевчук - Тіні зникомі

У нашій родині про Настку Капшуківну свою, цілком одмінну думку мав тільки дядько Григорій Петрович, який відзначався кількома особливими рисами, а серед них: завжди висловлювався суперечно до думки загальної, очевидно, цьому сприяло його первісне виховання, яке дістав в Орші в єзуїтів, до яких потрапив дев’ятилітком разом із братом Михайлом, моїм батьком. У цьому теж, можливо, була тактика діда Петра Григоровича, адже двох старших синів виховував у Києві. Так от, Григорій Петрович, великий прихильник книг "Четьї Мінеї" [31] "Четьї Мінеї" Дмитра Туптала – знаменитий твір у 4 томах на 13 книг видатного українського письменника Д.Туптала (1651-1709), в якому зібрано житія християнських святих – календарно на кожний день і місяць, а загалом – на рік. Створений у 11-й пол. XVII – поч. XVIII ст. Дмитра Туптала, був переконаний, що Настуня вела святе життя, і її таємниче зникнення можна пояснити просто: її з того лісу та болота забрав до себе живою (а може, тільки душу її) Господь, завівши в свої райські долини. Для цього дядько пристрасно подавав резони: по-перше, ніхто не може довести, що вона блудодіяла із ченцем, напевно-таки також святою людиною, бо не до блуду схиляв дівчину, а до безгрішності і до збереження вічного дівства задля Христа, а те, що він був густо зарослий волоссям, зовсім не є показником лихої вдачі, бо ріст волосся від вдачі не залежить; по-друге, Настка не була ані сварлива, ні гнівлива, а тиха, упокорена, маломовна, добре знала Святе Письмо, нікому прикрості не чинила, хіба що не бажала задовольнити хіть Андрія Петровича, більше того, навіть на гострі наскоки свекрухи не відповіла жодним гострим словом – що тут лихого? Стосовно наруги, яку їй учинили Андрій Петрович із селянами, Григорій Петрович аж кипів від обурення: адже це явний виказ дикості звичаїв, і Андрієві Петровичу має бути соромно, що пішов за марновірними, язичницькими інстинктами юрби і взяв участь у тому позорищі (цікаво при цьому додати, що Григорій Петрович був із братом вельми дружній) – сором, як я вже оповідав, Андрій Петрович, можливо, під братовим впливом, таки відчував. Бо й справді: де факти, що відьомські дійства, а те, що вони можуть чинитися, був твердої віри й Григорій Петрович, здійснювала його братова, а не сільські чарівниці, які, щоб відвести від себе звинувачення, нападно накинулись на чесну й святу жону? Те, що в неї не було звичної зарості в паху й під пахвинами, знову таки не свідчить, що вона відьма, а навпаки – про її святість та безгрішність, тобто це була діва натуральна, природою учинена, щоб стати святою. Нічого не свідчить і кругла родинна пляма над кіпчиком, бо родинні плями – явище фізіологічне і до стану душі ніякого стосунку не мають. Більше того, Григорій Петрович прирівнював Настку до святої Теклі; відповідно кожному із родини, хто сумнівавсь у святості Настки, волів прочитати особисто житіє святої Теклі, звернувши увагу, що й та не посоромилася постати голою перед сонмищем ідолопоклонників – була бо одягнена душевною цнотою, і саме тим своїх осквернителів перемогла.

Читав це місце по-особливому натхненно, хоч його слухачі й слухачки при цьому пирскали й соромилися, але картина подавалася й справді величава, особливо, коли на оголену Теклю (правда, соромне місце мала покрите) були випущені роздратовані та голодні леви та ведмеді, які, уздрівши дівицю, котра стояла гола, похилили свої голови до землі й очима зоріли долі, ніби соромилися дівочої голизни. Отже, звірі сором відчували, а люди ні.

– І було дивне видовище, – патетично читав Григорій Петрович, – сором пізнавали звірі, і очі свої од голизни дівочої відвертали, люди ж безсоромними очима дивилися, тож безсловесні звірі стали звинувачувачами й суддями на глядалищі тім. Вони-бо єством звірі є, а норов цнотливий людини на себе прийняли; люди ж, хоч і розумні, у звіриний норов перетворилися. А чого досягли? Хотіли-бо оголенням тим видовищним діву обезчестити, але честі їй додали.

Ця сцена так зворушувала Григорія Петровича, що аж сльози йому на очах поставали.

Такі досить поважні резони виставляв Григорій Петрович, і я не можу не признати і йому рації, принаймні тієї, що фактів у доказ того, що Настка була відьма, чи чортиця, чи Дика Баба, як вважав Андрій Петрович, достовірних таки не було, а все клалося на довільних домислах. Зрештою, як на мою думку, і розмисли Григорія Петровича були досить-таки довільні, зумовлені впливами його книгопочитання. Певне в цій історії інше: вона оповита таємницею, якої, очевидно, ніхто не розгадає всупереч відомій євангельській істині, що все таємне стає явне. Зрештою, подану істину цей мій сумнів не порушує: стає явною Богові, а не людям, а в його волі дати землянам розгадку чи не дати – в даному випадку він її не подав, відтак навіки залишилася для нас нерозкритою. Адже те, що Настуня так ніде й не з’явилася, жива чи мертва, нічого не доводить: жінка могла випадково чи свідомо втопитись десь у болоті, адже була цілком роздягнена, – як же мала з’явитися на очі при своїй цнотливості? Дехто із наших родичів версію Григорія Петровича прийняв, а більшість ні, дехто сумнівався, схиляючись чи в один чи в другий бік.