Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Вибачте за нерозумну цікавість, – чемно сказав. – От ви сказали, що хочете скласти, ет… ет…

– Сімейну хроніку, – підказав я.

– Еге ж, вибачте, судар! Це потрібно вам для доказу сімейних прав?

– Ні, - сказав я. – Шляхетські права наші цілком доказані, я ж хочу скласти історію нашого роду.

– Ой! – захоплено вигукнула Уляна Григорівна. – Та це ж чудово, Тодосю?

– Так, так, це чудово, судар! – сказав Микола Данченко. – Але, вибачте, це для чогось має бути потрібне?

– Звісно! – мовив я. – Для устійнення родової пам’яті.

– Хм! Хм! – Микола Данченко нахмурив розтріпані брівки, чомусь вони були зеленкуваті. – Я розумію, що це потрібно, але для чого?

– Ну, Миколо Павловичу! – закотила очі Уляна Григорівна. – Чому такий нерозумний? Хіба нецікаво й нам, і діткам нашим, – у цей час дітки неподалік згрудилися в малу купу невелику й заверещали, – знати, хто були їхні дедушка і бабушка?..

– Воно конешно, судар, – твердо сказав Микола Павлович. – Заняття ваше пользительне, але, по-моєму, може, я щось нечемне скажу, злишнє. Покійники, я так суджу, хай будуть покійниками, і гріх чинити неспокій праху їхньому, а живі, сказати б, мають цікавитися речами живими і положительними. Я щось сказав не так?

– Та ж не так, не так, Миколо Павловичу! – закричала Уляна Григорівна, бо дітки надто вже верещали. – Тримати пам’ять про вмерлих – християнський обов’язок!

– Да? – зчудовано перепитав Микола Павлович. – А я думав, шо якраз наоборот.

І він раптом замовк і більше не заважав нашій балачці з Уляною Григорівною, та й дітки з малої купи невеликої порозлазилися і почали мотатися по залі з немалим стрімом. Зрештою, не про його рід ішлося, а про жінчиний. Але нас господар не покинув, тільки безрушно стримів за столом, при чому, з протягом розмови, очі його почали соловіти, а вії падати, в’янучи, і це при тому, що навколо стояв неймовірний галас від біганини діток – Микола Павлович западав у затишні дрімки.

Все це мене, зрештою, не вразило, однак вразило інше: в залі на стіні висіла картина увіч пензля якогось німецького автора, тобто там було зображено пейзажа німецького міста і зображено людей у німецькому строї. Але поки текла річка розчулених спогадів із пишних вуст Уляни Григорівни про її татуля, я її не перебивав, а пильно слухав – найцікавіші речі з тієї розповіді записав пізніше, повернувшись додому, і далі їх подам – це й додасть кілька штрихів до образу покійного дядька, як людини, в домашньому побуті. Коли ж з того місця, де сидів Микола Павлович, донісся легенький хропіт, я зважився спитати й про картину.

– О вона в нас давно, – сказала Уляна. – Тобі подобається?

– Чудова картина, – сказав я. – Але чужоземна. Де її Григорій Петрович дістав?

– Німецька, – сказала найдобродушніше кузина. – Батько її привіз, коли їздив до Німеччини.

Отже, в Німеччину їздив. Разом із Василем Капністом. Але чого?

– Ну, цього я не знаю, – сказала Уляна. – Хотів відвідати чужі краї. Багато заможних людей так чинять.

Це правда, але чому так таємниче підморгнув мені Василь Капніст, коли ненароком про це згадав.

– Чув, що бував у вашому домі знаменитий поет Василь Капніст? – спитав я. – Чи пам’ятаєш про це?

– В нас багато людей бувало, – мовила кузина. – Чи пам’ятатимуть ці увірвителі про твій приїзд?

Це також була правда, адже в цей час увірвителі перекинули кілька стільців догори ніжками й мостили на них якесь покривало, роблячи собі буду.

– А чи збереглися після батька якісь папери чи записки? – спитав.

– Цього показати вам не зможемо, – озвався раптом тверезий і твердий голосок Миколи Павловича. – Сімейні папери – це родинна таємниця, сказати б, і вони, самі знаєте, нікому не показуються!

На мене дивилися ясні, без жодної оспалості очка.

– Але ж Тодось, Миколо Павловичу, нам не чужий, а мій брат! – вигукнула Уляна Григорівна.

– Брат – це так, – сказав Микола Павлович. – Але нам, вибачте, може, щось не так скажу, мало знайомий!

– Це тобі, Миколо Павловичу, мало знайомий, – пояснила, як дитині, Уляна Григорівна. – А ми з ним дітьми часто бавилися. А незнайомий тобі, Миколо Павловичу, бо перебував на військовій службі.

– Який ваш чин? – строго спитав Микола Павлович.

– Майор артилерії, - сказав я не без самоповаги.

– О! – очка Миколи Павловича стали круглі. – Гратулюю! Коли так, то інший розговор. Але ніяких паперів виносити з дому не дозволимо!

– Не думаю, Тодосю, що в тих паперах є щось особливе, – сказала Уляна Григорівна. – Та й діти їх немало попорвали.