Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Але кінотеатр «Космос» було зведено ще за попередніх, оп-тимістичніших часів, коли в небо один по одному вистрелюва-ли ті одинадцять. Тож його фасад прикрашала монументальна мозаїка з головою у скафандрі, вертикально націленою вгору ракетою та штучним супутником. За своїми розмірами голова у скафандрі була суттєво більша й від супутника, й від ракети. Монументальний реалізм доволі відверто переходив у реалізм без берегів. Космос кликав, і «Космос» також.

Проте не все обійшлося гладко. Однієї з ночей (причому деякі міфотворці стверджують, що то була не проста ніч, а ніч напередодні урочистого відкриття) в кінотеатрі обвалилася стеля. Причиною цього ексцесу називають сильну зливу, хоч є всі підстави підозрювати систематичне розкрадання будівельних матеріалів. Нічний сторож, якого тієї ночі розбудив гуркіт падучих перекриттів, певний час не вірив власним очам і вухам, але врешті набрав телефон міліції й вимовив фразу, що надовго зробила його міською знаменитістю: «Міліція, завалився “Космос”!» Бачити лапки в його усному зверненні черговий міліціонер не міг, а космогонізм не належав до провідних рис його службового світогляду. Тому фразу про те, що «Космос» завалився, він спершу сприйняв як вибрик — коли не п’яного хулігана, то згалюцинованого психа. (Слово «псих», нині напівзабуте й напіввитіснене словом «фрік», тоді саме входило в моду; ще трохи — і воно на весь голос зазвучить у деяких популярних кінокомедіях.)

Невдовзі в місті заговорили про глибинну й таємну, а отже і справжню причину падіння «Космосу» — євреїв. Адже то їхній цвинтар було перезавантажено задля нового кінотеатру. Тож інцидент із «Космосом» одні почали вважати помстою єврейського Б-га (того, що око за око й зуб за зуб), а інші — результатом чергової єврейської змови. Найпоміркованіші ж виступали за поєднання першої та другої версій.

При цьому не надто враховувався той факт, що з перших же повоєнних часів євреї нашого міста ховали своїх небіжчиків не на старому, а на новому єврейському цвинтарі — за штучним озером, де в роки окупації німці знищили їхнього народу не менше ста тисяч. Старий же цвинтар, на кістках якого було зведено «Космос», закрили для поховань ще в ту далеку й напів-казкову добу, про яку звичайно говорилося за Польщі. Євреїв, які з’явилися в місті вже по війні, зовсім нічого не поєднувало з тим старим цвинтарем, і жодної родинної чи хоч якоїсь емоційної нитки туди не тяглося. Там лежали інші, австрійські євреї, передвоєнні (в сенсі Першої війни також), небіжчики іншої цивілізації, теперішній чужі й незнані. Тож плюндрування того цвинтаря заради будівництва «Космосу» не викликало в єврейському середовищі (не надто, зрештою, згуртованому) не тільки очевидних протестів, але й потаємних засуджень.

Змова якщо й існувала, то виявилася невідчутною. А Б-жа кара — чомусь одноразовою. Вдруге «Космос» не валився.

Після кількох перенесених у часі відкриттів та остаточної авральної добудови кінотеатр урешті запрацював. Ставши вмить і модним, і престижним, і надзвичайно притягальним місцем, він цілком виправдав свою космічну назву. Головне ж — у час, коли деякі інші кінотеатри міста демонстрували в найкращому разі широкоекранне кіно, він міг собі дозволити значно прогресивніше широкоформатне. «А вже ті кольори! — захоплювалася мама зображувальною силою широкого формату. — Яка краса! Я навіть не можу вам передати!» Вона була дещо екзальтованою — мабуть, унаслідок юності.

До певного часу мої батьки ходили в кіно без мене. Я знав про ті їхні виправи й часом ображався. Ні, я, звичайно, розумів, що кіно належить дорослим. Але я не завжди бажав із цим миритися. Як тільки пані Ірена підозріло-улесливим тоном починала обіцяти, що «в неділю по обіді ми підемо знаєш куди? до парку!», я вмить насуплювався. Сама вона ходила на ті ж таки фільми, що й син із невісткою, але на денні сеанси по буднях — поки я карався й мучився в дитсадку.

Фільми були подіями, вони знаменували собою шляхи життя, ніби якісь визначні біографічні віхи. Після кожного перегляду батьки, й особливо тато, збуджено ділилися враженнями. Це відбувалося передусім під час якихось чергових застіль у ширшому товаристві. Завдяки цьому я всіма нашорошеними вухами та увімкненими на повну фантазіями трохи долучався до тем і сюжетів. Виходило так, що я все ж уривав для себе якісь фрагментики того тимчасово закритого для мене буття.

Я запам’ятовував назви. Так ніби то я їх вигадував. «“Чудова сімка”, — повторював я за татом. — “Багдадський злодій”».