Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

1968 рік виявився межею, після якої багато всього змінилося.

У Празі придушили контрреволюцію.

У кінотеатрах показали «Вірну руку — друга індійців». (Насправді мало бути «індіанців», але російське «индейцев» продиктувало кінопрокатникам власну волю.)

Невідомо звідки й чому з’явилися люди з інакшими зачісками та штанами. Волосся довшало, а спідниці коротшали. Спершу всі думали, що то винятково закордонні гастролери з пересувного цирку «Прага», але невдовзі стало зрозуміло, що ризикований стиль перекинувся й на місцевих і це вже початок якогось кінця.

Розмови про політичних в’язнів повернулися до родинних застіль. Деякі з тих, кого посадили 1965-го, вже за рік-два мали виходити. Про це нас доволі справно інформували голосом Америки з потаємних приймачів у підземних темницях.

Слово «напалм» стало додатком до назви «В’єтнам». Ізраїль виграв Шестиденну війну відразу проти п’яти арабських країн. Це, щоправда, трапилося ще попереднього літа, тобто роком раніше. Проте мало свої дуже далекосяжні наслідки.

Виїздили перші євреї. Наша сусідка Мара кинула історичну фразу: «Шоб этот советский союз сгорел!» — і було неясно, чи разом з нами, а чи сам собою. Свої заощадження й накопичення в золоті, діамантах та цінних паперах євреї нашого міста перед виїздом відносили на зберігання такому собі панові Кубі. Його знали всі. Його вважали кимось на зразок Вічного Жида. За всіх часів та режимів пан Куба незмінно подвизався старшим офіціантом найдорожчих ресторанів міста, Європи і Світу. Хтозна, чи не був він насправді всіх тих ресторанів тіньовим хазяїном. Він говорив усіма мовами. Його харизма була такою бездоганною, що навіть мій тато любив похвалятися своїм радше випадковим із ним діалогом. Одного разу в ресторані «Київ» пан Куба нишком запропонував йому золотий швейцарський «Лонжин» за півціни. Тато таких грошей не мав — ні пів-, ані чверть чи навіть однієї п’ятої ціни, але дуже пишався цим епізодом і десятки разів переповідав його з дедалі тоншими подробицями.

1969-го, як уже згадувалося, знову почали літати космонавти. Це сталося майже водночас — космічні польоти і перші виїзди євреїв. Усе з усім якось дивним чином заримувалося: космонавти з євреями, а Куба з Кубою. Ми любили Кубу та 'її революційну Синю Бороду — Фіделя Кастро, чию голову дивний син пані Стрончевської Фелюсь безліч разів мазюкав у своїх альбомах, довішуючи до неправильної кулі щось на зразок густого бджолиного рою (бджолиного раю?), обов’язково в кольорі темного індиґо.

Я згадував діаманти? От і ще одна рима: «Діамантову руку» ми з пані Іреною та мамою (не пригадую в тій ситуації тата) вперше подивилися 1969 року, влітку, в Літньому ж кінотеатрі, просто неба, на Валах. Літній на задвірках старого палацу Потоцьких — це було щось: темрява задушливих літніх ночей, прорізувана променем від кінопроектора, миготіння на екранному тлі міріад нічних метеликів, іншої комашиної швалі, що липла до потилиць і щік, непорушність старих потоцьких лип, усипане зірками діамантове небо над нами і «Діамантова рука» в нас.

Чи й перші дві серії «Фантомаса» ми також дивилися там? Чи того самого літа? Чи, може, все-таки ще попереднього? Хай там як, а «Фантомас» надовго затьмарив собою все інше кіно. Яка там «Діамантова рука»! Які «Невловні месники»! «Весілля в Малинівці»? «Кавказька полонянка»? Нічого подібного. «Фантомас» переможно крокував нашою окремо взятою країною, виносячи мізки й забиваючи подих. Ніде на світі не сприймали його з таким трепетом. Йому вірили беззастережно, він був правдивіший та реальніший навіть за комунізм. «Фанто-мас» ліпив нас і формував, інспірував та ініціював. Зрівнятися з ним за публічним обожненням не могли не лише передвоєнні «Трактористи», але й «Тарзан» п’ятдесятих. Усі ми — я про тих, чия перша декада життя збіглася з шістдесятими — стали поколінням «Фантомаса». Ми з нього вийшли і в нього, дастьбі, підемо, коли настане на те відповідна мить. Розчинитись у Фантомасі — таке наше остаточне призначення.

Але поки що ми з вами ступили в рік 1971-й. Мені здається, то був він, десь між кінцем весни й початком літа. Останнього літа в нашому старому, місцями трухлявому, повному мокриць, рогачів та осиних гнізд рипучому домі на вулиці Гаркуші, колишній Романовського, неподалік Привокзального скверу та залізничної станції.

Збираючись уранці на роботу, мама слухала. Вона не могла жити без обласного радіо з його місцевими новинами та суботніми концертами на замовлення. Також, бувало, вона встигала прокрутити кілька улюблених платівок — тоді ще переважно не з вінілу, а масивніших і твердіших — з шелаку, тих, що мали крутитися зі швидкістю 78 обертів за хвилину, хоч легші, вінілові, на 33 і третину оберта, вже так само водилися в її колекції. У співаків були дивні до непристойності прізвища — Хіль, П’єха. Були ще якісь Майя Кристалінська і Вадим Мулерман. Мама знала всі ті пісні напам’ять, тож, шастаючи помешканням туди й сюди в самій лише комбінації, часто співала разом з ними і зазвичай безсоромно краще за них.