Наталка Сняданко: Гербарій коханців

Отримавши рукопис «Гербарію коханців», я зісковзнув стежкою пам’яті до «Колекції пристрастей» – першого роману Наталки Сняданко. Титули так очевидно перегукуються, що природно було очікувати римейку дебюту (до того ж дуже успішного). Як виявилося, між цими книгами є небагато спільного.

Свого часу в редакторській передмові до журнального варіанту «Колекції пристрастей» у часописі «Четвер» я характеризував феномен Сняданко як анти-Забужко , порівнюючи еротично-епатажну прозу Наталки із голосними тоді «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Степанівни. Однак новий роман Наталки Сняданко – такого ґатунку, що в українській жіночій прозі (хай вибачить мене авторка) його взагалі нема з чим порівняти. Це не колекція любовних історій, а дійсно гербарій певних людських типів з дивними, часом кафкіанськими стосунками між ними. Секс тут, звісно, трапляється, і в доволі відвертих проекціях, але він також дещо дивний: таким нам міг би видатися інтим інопланетян.

Побутово-психічне тло, на якому все відбувається, – розгорнуте, розгладжене, висушене, мов листок (з прожилками маршрутів людей, скованих кайданками обов’язків і комплексів, ув’язнених у власноруч виготовлених клітках суспільних конвенцій та стереотипів), що нагадує мапу Галичини. Міфічної країни, існування якої в одних викликає глуху ненависть, а в інших ностальгійну сльозу. «Гербарій коханців» – це пародійний, шаржований портрет Галичини, де графічна виразність дозволяє побачити те, що зазвичай ховається в зеленому шелесті крон. На технічному рівні це означає, що авторка препарує : персонажів, події, стосунки, інтригу і… власні технічні прийоми.

Характери, зображені в романі, навряд чи є типовими галичанами. Однак у вибудованих авторкою мізансценах вони тчуть павутину суто галицьких, складних, переплетених, інцестуальних стосунків.

Мовні стилізації тут також навряд чи є зразками автентичного галицького діалекту, але сама тканина книги (така ж химерна, з багатьма вузлами в канві) відтворює гротескний образ анекдотичного сприйняття Галичини автохтонами того типу, що на твоє «перепрошую» реагують відрижкою «ты шта, паляк?».

Наприклад, гротескний портрет «тети Амалії» важко сприйняти як пародійну ікону «галицької Роксоляни-2», проте він вдало поповнює пантеон брутально-казкових галицьких потвор, оживленням яких уславився Міфотворець Всія Галичини Юрій Винничук.

До речі, просунуті в галицький контекст читачі матимуть нагоду радісного впізнавання деяких наших літераторів, хоча авторка вміло уникає пафосу документальності.

В гербарії на відміну, від, скажімо, покадрового коміксу кожен експонат може видаватися і першим, і останнім. Кожен персонаж може бути і основним, і другорядним. Крізь епізод проглядаються можливі розгалуження сюжету: архітектоніка листка копіює будову цілого дерева. Графічна виразність гербарію – прийом, що його було обрано як засіб гротескної стилізації, – набуває ознак самостійної стилістичної вартості. Такий гербарій варто читати.

Іздрик

Дев’ять із половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної. Ще п’ять відділяють ліжко від дверей, але Ірина не рахує їх ніколи. Вранці, перед школою, ступає, ще не прокинувшись, у якомусь наївному сподіванні, що, поки двері кімнати зачинені, вона перебуває під захистом і має ілюзорну, та все ж надію, що все минеться, зараз виявиться, що уроки сьогодні відмінено, або трапиться щось несподіване і звільнить її від необхідності пройти наступні дев’ять із половиною кроків, щоб відчути пронизливий холод білих кахлів під підошвами й відрізати собі шлях назад струменем крижаної води, яка похапцем скочуватиметься по пальцях, ніби тікаючи від свого власного холоду. Прощання зі сном завжди болісне. Вона уважно розглядає павутинки ледь помітних тріщин на кахлях, порівнюючи їхні візерунки з переплетіннями справжнього павутиння, яке опускається на підлогу по кутках. Схожість між павутинням і тріщинами позірна, це Ірина збагнула давно. Тепер вона лише пересвідчується в цьому щоранку, мимоволі зауважуючи зміни фактури, рельєфу, кожного разу констатуючи основну відмінність, яку пов’язує з холодом. Крихке і вразливе плетиво павука не викликає в неї негативних емоцій, навпаки, ця створена кропіткою працею конструкція дихає теплом і затишком, Ірина розуміє комах, які піддаються цій ілюзії й потрапляють до пастки. Підступність павука і наївність комах очевидні, виставлені напоказ і в цьому чесні.