Раїса Михайлівна пекла дуже смачні торти, замовники приїздили до неї з цілого міста, і поки Раїса Михайлівна була молодшою, то могла спекти солодке для двох чи трьох весіль одночасно. Але з віком почала брати все менші замовлення, і тепер кожен, кому вдалося отримати її згоду спекти торт, вважав себе щасливим і був ладний заплатити будь-яку суму, торти Раїси Михайлівни перетворилися на легенду, і не одна цукерня у місті була би щаслива, якби Раїса Михайлівна погодилася виступати у них хоча би консультантом і вони могли б вписати її прізвище у своє меню. Але Раїса Михайлівна не погоджувалася на жодні новомодні бізнес-пропозиції, пекла тоді, коли мала до цього натхнення, і продовжувала мешкати у своїй п’ятикімнатній квартирі з малопомітними уже слідами колишньої розкоші.
Ірині подобався запах, який ішов від Раїси Михайлівни, то був легенький запах суміші ванілі й цинамону з домішкою цитрини, мабуть, цей дух так в’ївся у її шкіру за роки випікання солодощів, що вже ніколи повністю не вивітрювався і страшенно пасував до рожевих круглих щік та вічно бадьорої посмішки Раїси Михайлівни.
Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.
Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.
Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.
І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.
Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, – викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу