Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Але я починав про Дзюню Стрончевську — схожу на північноамериканську вивірку дрібну сіру старушенцію з різкими смиканими гримасами. В рукаві вона мала звичку носити виплетену зі сірої вовни мишку, якою майстерно маніпулювала мов живою, щоразу ледь не до смерті лякаючи одних і тих самих продавчинь у привокзальному гастрономі. Її житло, а краще сказати, кубло відзначалося затхлою напівтемрявою та стосами польських ілюстрованих журналів усіх можливих перед— і післявоєнних епох. На журналах тут і там вилежувалися незліченні коти, хтозна чи й живі. Атмосферу тотального декадансу доповнював Фелюсь, дорослий син Дзюні. До нього я не підходив надто близько, бо навіть мені він здавався дивним.

Він переважно сліпав у своєму віддаленому закутку, дещо висолопивши язика і без перерви базґраючи в альбомах для малювання неправильної форми кулі, що насправді мали бути головами відомих політиків. У хвилини рідкісної довірливості він міг показати пані Ірені, де в нього де Ґолль, де Хрущов, а де Ґомулка. До мене він довіри не мав жодної — як і я до нього. Мені здавалося, що часом він потайки на мене витріщається, після чого довго не може повернутися до своїх неправильних політичних куль.

Додому я зазвичай приносив черговий оберемок позичених у Дзюні Стрончевської на вічне віддавання пожовклих журналів. Мамі це дуже не подобалось — як і загалом наші візити до Дзюні Стрончевської. Фелюся мама взагалі боялася, підсвідомо зчитуючи в ньому маніяка. Тому я мусив ховати всю ту макулатуру до спеціального закапелку за ліжком пані Ірени. Куди вона звідти зникала після чергового прибирання, я ніколи не дослідив. Більша частина журналів називалася «Пше-круй», і позаяк поляків у нас тоді любили дразнити пшеками, я пояснював одноліткам, які заходили в гості, що «Пшекруй» означає «Польський». Польський журнал «Польський». Чому б і ні — ми ж багато років поспіль передплачували український журнал «Україна».

Гортаючи ту давно зужиту періодику, я вряди-годи зависав над якимись ілюстраціями. Пригадую, наприклад, як мою увагу на досить тривалий час прикувала кольорова олеографія «Самійло Немирич та його розбійники викрадають бурмистра Уберовича в околицях Львова (Скнилівок, 23. VII. 1619 р.)». Най-сильніше враження справляла перекривлена від болю й зачудування фізія сивезного розпатланого старця з вибалушеними очима, що лежав униз животом, закинутий на коня впоперек і туго прив’язаний до сідла джгутами.

У ті часи книжки без ілюстрацій для мене ніби й не існували. Добре, що у книжковій шафі батьків переважали історичні та пригодницькі романи з багатьма ілюстраціями на цілу сторінку, а іноді й розворот. Розказані у книжках історії можна було домислювати за ілюстраціями, самих книжок не читаючи. Особлива шляхетність видавців полягала в поширеній натоді практиці підписування кожної ілюстрації відповідним шматочком тексту із сусідньої сторінки. В такий спосіб мені вистачало, сяк-так поскладавши докупи літери, прочитати, скажімо, «Кап виліз на стару чавунну гармату...», «Індіанці позносили хмиз до дверей і підпалили їх» або «Старий моряк замахав капелюхом і тричі крикнув “ура”» — й наступного дня в дитсадку я вже міг забивати баки своїм молочним однокашникам, начебто переказуючи їм романи Фенімора Купера.

Дитсадок, а відтак і школа — були й такі маршрути, ледь не щоденні. Але далі про них ні слова.

Ще були вечірні прогулянки до вокзального перону й назад — укотре насолодитися прибуттям та від’їздом 76-го потяга Варшава — Констанца. Деякі з його вагонів прямували до Бухареста, інші до Варни або Софії. Неможливість поїхати в один із зазначених на вагонних табличках пунктів викликала дивний тип ностальґії — за місцями, в яких ніколи не бував і не побуваєш. Приблизно про те саме співалося тоді з кожного приймача: «Снятся людям иногда // голубые города // у которых названия нет». (Епітет «голубые» тоді ще не набув головної своєї конотації.)

Ну а потім настало літо 1968-го й неминуча за ним осінь, коли до міста заїхав мандрівний цирк «Прага». Цирковий намет, як і весь обоз, було розбито приблизно там, де зазвичай це робили всі попередні трупи: неподалік парку, перед стадіоном. Чехословацькі циркачі послуговувалися смішною російською з дитячими інтонаціями. Вони виглядали трохи ображеними за те, що червона армія щойно так рішуче врятувала їх від підступної аґресії буржуїнів. Особливо біснувався клоун Франта, який у спеціальній пантомімі ніяк не міг зірвати з шиї яскраво-червону краватку, що, звиваючись у його пальцях, ніби тропічна гадина, здавалось, от-от його задушить. Коли він, смертельно посинілий, урешті звільнявся від неї, кинувши під ноги й затоптуючи в тирсу, оркестр ушкварював переможний туш. Місцеву публіку його номер радикально поділив на тих, які зривали боки від реготу й енергійно аплодували, та інших. Інші обурювалися. На їхню думку, чехословацькі артисти відплачували нам за всі наші визволення дикою невдячністю. Мене натомість у всьому тому цирку приваблювала передусім цукрова вата, нічим не гірша за справжню, з празького парку імені Фучіка.