Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Ці поспівали — й досить. Іншим двом партіям зав’яжуть роти.

З театрального балкона Оскар Брандт різким фальцетом скомандував у мегафонний простір: «Вогню!»

Перші пішли.

«Крука» вели в останній групі останнім. Верещали з усіх боків, що тільки по одному. В такій процесії бути останнім — це що, фінальний знак обраності? Або випадковість, помилка, нікчемна деталь без жодного значення?

Чому «Крук» почав падати? Виснаження тортурами? Нервовий зрив? Спазм у судинах, параліч дихання? А якщо ковток отрути? Паперова, завбільшки з горошину, кулька, в якій малесенька дрібка кристаликів? Аж тепер? Не тоді, не на сцені, а тепер, у тисняві коридору, поміж нескінченних дверей до якихось комірок, гримувалень?

Чи просто підкосилися ноги, і його тіло, вдруге за всю цю історію, повалилося на долівку?

«Де двадцять сьомий?! — кричить звідкілясь від виходу рахівник зі списком у руці. — В мене двадцять шість!»

«Тут! Упав!» — кричить у відповідь конвоїр, похиляючись над «Круком».

«Де двадцять сьомий?!» — репетує рахівник зі свого боку.

У блідому світлі, у цій півтемряві, у вогкій спітнілій тисняві знервованість опановує навіть холодними нордичними душами.

«Де двадцять сьомий?!» — рахівника мов заклинило.

«Є двадцять сьомий! Зараз буде!» — кричать брати й, виштовхуючи «Сансару» в коридор, на якусь невимовно коротку мить виявляються його спільниками.

«Не той, не він!» — верещить конвоїр, але Мауери вже відтягують «Крукове» тіло з дороги — кудись убік, у перші-ліпші двері, геть з очей. І конвоїр, махнувши рукою — яка різниця? — жене «Сансару» до виходу. Двадцять сьомим будеш ти, вирішує конвоїр. So ist das Leben [49] Те саме, що англійське «shit happens» чи французьке «c’est la vie» (нім.). Тобто «таке життя». Наступне речення — «Така смерть». .

Зо іст дер тод.

«Двадцять сьомий тут!» — оголошує рахівник. І зітхає з полегкістю: «Всі».

Коли зі свого балкона командувач розстрілом утретє зажадав вогню, час майже перестав існувати. Тобто він уповільнився ледь не до повної зупинки. Отже, «Сансара» зміг бачити, як до нього летять його кулі. Той, що стріляв з коліна, вислав свою в серце. Той, що навстоячки, — в голову. «Сансара» не міг дочекатися, поки вони долетять. Поки пронижуть його наскрізь і увіп’ються в синагогу за його спиною. Все з усім єдналося й набувало миттєвого сенсу. Він закричав би з радості в тому залпі — якби не зав'язаний, кляпом забитий рот. Усе, що він міг, — це ревіти в себе, всередину, всіма своїми голосами водночас, усім хором вічної тиші. Його потягло вперед і нагнуло в низькому поклоні, але Стовп не давав упасти. Коли пістолет, що дострілював, уперся в його потилицю, він подумав слово «сліпучість».

Тієї самої серпневої ночі, коли Богдан Сташинський з Інґою Поль вислизали в Західний Берлін, а за їхніми спинами почала блискавично рости Стіна, мені виповнилося рівно рік і п’ять місяців. Як і при моєму народженні, то була ніч зі суботи на неділю. Я зненацька прокинувся і несамовито розверещався. Мама, зірвавшись на ноги, кинулася мене заколисувати, але я не те що не вгавав — моє волання, накриваючи мене з головою навіть не дев’ятим, а дванадцятим валом, лише набирало гучності й розпачу. Аж тоді мама ввімкнула світло і побачила велетенського жука-рогача, що вже добирався до мого роззявленого рота. Мама закричала не менш пронизливо за мене, від чого жук трохи здивовано призупинив свою розмірену ходу. Про що йому йшлося, не знаю й донині.

Зате я знаю, що подружжя Сташинських у ті хвилини вже здавалося на милість західноберлінської поліції. Це була історична ніч. Або, краще сказати — ніч із історичними наслідками. Жук-рогач, рішуче видворений за межі нашого дому, пропав навіки десь у завіконних темнотах.

Так особисто для мене почалися 1960-ті роки. І в них напевно помістилося страшенно багато всього. Цілком можливо, що значно більше, ніж у будь-якому з наступних десятиріч. Проте мені залишається не згадувати, а вгадувати: скоромовка, пунктир, галопування. Ніби насправді я прожив ті десять років за лічені хвилини.

1963-го на місці старого єврейського цвинтаря збудували кінотеатр «Космос». Іншої назви на той час він отримати просто не міг. Навіть я не зміг отримати іншого імені. Батьки довго не доходили згоди щодо того, як мене назвати. Перший рік плюс один місяць я прожив без імені, про мене казали «дитина», «хлопчик» або «малий». Щойно 13 квітня 1961 року я за взаємною згодою тата й мами став Юрієм — на честь Гагаріна, який напередодні саме злітав на годинку в космічний простір. Відтоді в нашому житті почалася космонавтська епоха, відбита передусім у назвах. Імена та прізвища перших одинадцяти космонавтів я знав напам’ять. Щиро кажучи, в мене було трохи часу їх вивчити: поміж 1964-м, коли полетіли останні з тих одинадцяти, та 1969-м, коли запустили наступних, виникла незрозуміла п’ятирічна пауза. «Що це таке? — запитував я свою бабцю пані Ірену по кілька разів на тиждень. — Коли вони знову полетять?» Пані Ірена знизувала плечима. Її й саму жахливо непокоїла та невизначеність, і в глибині душі вона дуже боялася, що ніяких космонавтів у космосі ніколи більше не буде. А будуть самі лиш астронавти. Себто американці.