Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Тридцять п’ять підсудних, тридцять один смертний вирок. Решту виправдано, але залишено під вартою (хай усе одно божеволіють від жаху).

Кожну особу суд запитує про одне й те саме. Належність до Організації. Співпраця з Організацією. Співчуття діям Організації. Симпатія до окремих членів Організації. Мрії про Організацію. Сни про Організацію.

Чи ствердні, чи негативні — відповіді не вирішують нічого.

Найдовша розмова — з перукарем Дмитром К. Він енергійно зізнається в п’яти десятках убивств. Відтак плете про зв’язки і псевда. Його несе. Він поставив на виживання. Його (на догоду польській публіці) засудять на смерть. Але не розстріляють.

Остаточне число — двадцять сім.

Тротуарні плити коло синагоги розібрано. Десять (чи все-таки дев’ять?) стовпів укопано в землю. Розстріл відбудеться за будь-якої погоди.

Погода була суха і ясна. Так принаймні здається одному з очевидців розстрілу. «Ідеальна прозорість», — напише він у спогадах. Тадеуш Ольшанський, 14-річний польський підліток, хотів бачити, як це відбудеться. Але на площі виявилося стільки людності, що «до перших рядів було неможливо пропхатися». Йому простягли руку з постаменту, знизу хтось підсадив — так він опинився у привілейованій позиції на місці Великого Пророка [48] Ще на початку німецької окупації вилиту в бронзі статую поета Адама Міцкевича польські патріоти таємно зняли з постаменту і закопали за містом. Ішлося, напевно, про те, щоб запобігти її знищенню. . Замість позеленілого у бронзі романтичного Адама з Плащем і Книгою спостережну висоту посіло кілька пацанів, Адамових нащадків. Зрештою, якби поет і залишався на своєму місці, то на страту все одно не дивився б — він гордовито відвернувся б у протилежний бік.

Малому Тадеушеві теж краще б не дивитися. Під кінець йому стане погано, й він ледь не впаде з постаменту. Але хоча б не блюватиме, як двоє його друзяк.

Невдовзі тут багато хто блюватиме. Блювотиння стане другою після крові стихією цього судного дня.

Тисячі людей на площі. Жахлива тиснява. Збуджені оплески. (Деякі начебто аж повилазили на прилеглі дахи, ледве стримуючи себе від скандування: «Вогню! Вогню!»)

Синагога, давно закрита, забита дошками і поруйнована. Жодного живого єврея. Тільки мертві євреї всі тут.

Хто ще?

Геній польської поезії. Якого втім немає на постаменті. Евакуйований геній.

Українські жертви.

Німецькі кати.

Мадярські офіцери в найзручніших для споглядання перших рядах, з наготовленими фотоапаратами.

Азербайджанці, калмики й киргизи з допоміжних батальйонів у лінії очеплення.

Українська поліція (панове, все ще при виконанні?!).

Роззяви без роду і племені.

Офіцерські й солдатські повії. Сутенери.

Кишенькові майстри-злодюги.

Інформатори, спекулянти, міські божевільні.

Міські хронікери.

Міське шумовиння.

Приблизно стільки сенсів умістила в собі та площа в мить, коли з бічних театральних дверей вивели першу десятку.

Обидвом Мауерам, «Сансариним» сторожам, урешті ввірвався терпець, і вони виволокли його з ложі. Із заламаними назад руками потягли коридором до гримувальні. «Сансара» пручався і задля збільшення своїх шансів кілька разів плюнув їм в обличчя. За це вони мали би пришити його першим же пострілом тут, на місці. Приклавши якого-небудь браунінґа впритул до черепа — щоб дурне мозковиння розлетілося навсібіч, заляпуючи стіни з акторськими фотками й перуками.

(Курва маць, він же стільки разів перемагав кожного з них на корті! Як їм забути той фінал, ту ганьбу міського Кубка гімназій у 36-му? Шляк трафить, він же двічі посилав молодшого в нокдаун під час кулачних боїв на Валах у 37-му, коли українська й польська чоловічі гімназії пішли стінка на стінку! Як йому це пробачити?)

Однак ніякий «браунінґ» не з’являвся, а Мауери лише лаялися, втираючись від плювків, і, тяжко відсапуючи, шмагали його по чому бачили канчуками.

А Сліпучий Стовп тепер був на його боці. Це Він приймав у себе удари. «Сансара» болю не чув.

Коли вивели з театру першу групу (десятьох? дев’ятьох?), то глядачі, особливо ті, з перших найзручніших рядів, зрозуміли, що доведеться бачити їхні очі. Ніяких мішків на головах, жодних пов’язок — дивіться, шановні, просто у смерть. А з нею завжди так, що вже хто кого передивиться. Така гра. Від смерті не відморгнешся. Відведеш очі вбік — і програв.

Вони не відводили. Один заспівав, інші долучилися. (Українці гарно співають, любив похвалити з трибуни крайсгауптман Альбрехт, доктор теології).