Володимир Кошелюк - Green Card

– Глянь – уже й чіп є.

Де?

А ось.

Оця жовтенька херня?

Ага.

Ти модний мужик, Дене. Чіпований.

Регіт, побажання. Згадуємо Марджу, пацанів. Зайшов сержант, привітав, підхопив здоровецький шмат торту. Тепер ми свої. Назавжди. Війна забирає, але й з’єднує. «Semper Fi».

Наші баули шмонають. Двоє дебелих мужиків з пов’язками «MP» [71] Військова поліція. перевертають лахміття, мацають клапани, компресійні мішки.

– Бояться, щоб золота не хапнули.

Роб сплюнув.

– Ти бачив хоч щось цінне за десять місяців?

– Одні кізяки.

– Може, ти сушеного гівна напхав, щоб дома барбекю розпалювать.

– Стули пельку.

– М’ясо ж ароматнішим вийде, чого ти!

– Іди на…

Усе, шмон закінчився. Складаємось. Ці сракорукі поскидали речі на купу, доводиться розбирати, де чиє. Швидко пакуємось – вирулює літак. Повз нас швидким маршем дріботить молоде поповнення. Новенька пом’ята форма, напружені лиця й круглі очі. Навіть не підозрюють, у яку дупу потрапили. Вантажимось, падаємо на сидіння, пристібаємось навхрест.

– Я скажу «ми вирвались», як тільки ця байда торкнеться землі у Каліфорнії.

– Два місяці без зв’язку – дружина збожеволіє.

Мовчу. Останнього листа я отримав п’ять місяців тому. Добре, встиг написати, що довгенько не зможу листуватися – виїжджаємо в літні табори. Не краща відмазка, але…

Знайомі відчуття – літак тремтить, наче збуджена тварина перед стрибком. Поштовх – злетіли. Схоже на те.

Хвилин десять розмов майже не чути. Усі прислухаються, кахикають – глухо, через руку. Треба вийти з повітряного простору Афганістану. У муслімів є все. Й декілька літаків було збито саме на зльоті…

Так, наче набрав висоту. Двигуни не так ревуть. Умощуюсь на жорсткому сидінні. Липкий піт виступив скрізь.

Останні дні переслідує дебільний сон. Заходимо в літак, тільки хочу ступити всередину, як мене викидає назовні, ляда закривається повільно-повільно.

Я борсаюся на спині, наче черепаха. Безпорадно дригаю руками й ногами, а літак знімається й меншає, стає наче комар – і зникає. Я сам посеред аеродрому. Палить сонце, задихаюсь… прокидаюсь нарешті. Так декілька ночей поспіль. Видно, за домом скучив. Але де він, той дім?

З літака вивалюємся брудною смердючою юрбою. Прохолодний вітерець й така приємна м’яка теплінь, наче вкрився легенькою ковдрою в дощовий осінній вечір. На базу пропустили близьких і рідних. Сльози, сміх, набурмосені малюки, які наче і впізнають татусів, а наче й ні.

Я опинився збоку цього свята. Підхопив своє шмаття – й на карантин. Поруч супився Роб.

– Чого надувся?

– Згадав батьків. Як тільки доберемось до бараків, наберу.

Карантин пройшли швидко. Десь о десятій зайшли в кімнату. Покидали наплічники, звалили на купу камуфляж і спати. Я чув крізь сон, як Роб розмовляв телефоном і як його голос тремтів. Як там мої? Треба написати… треба…

Пухнув десь до одинадцятої. В їдальні повно нових облич. Новенька хрустка форма. На мене дивляться з острахом. Я нагріб повну тацю їдла. Плазма на стіні миготить – грають «Лейкерс». Потім подався на задній дворик. Що за хрінь?.. Жодного хлопця не впізнаю. Кинуло в піт – невже глюки догнали? Бігом до кімнати, у дверях мало не збив Роба. Той чухмарився і позіхав на весь рот.

– Ти чого?

– Нікого з наших не бачу. Де всі?

– Хропуть ще.

У кімнаті навпроти включився комп. Та так голосно, що ми миттю присіли. Різкий звук змахував на сигнал тривоги. У дверях закляк якийсь хлопчина з рушником. Сидимо навпочіпки, як придурки.

– Мужики, ви чого?

– Іди собі…

Хлопчина здвигнув плечима й почапав далі.

– Мать його, невже тепер так завжди буде?

– Що?

– На кожен колот землю нюхати.

– Може, пройде.

– Сподіваюсь. Пішли, поки ще хтось не виповз…

Бараки відзивалися гучною луною. Ми готувались до вечірнього шикування. Мали дати місячну відпустку, і настрій був що треба. От тільки я ніяк не міг придумати, що його робити. Від батьків мейл ще не приходив – видно, сплять. Та й не можна мені покидати США. З Ніком теж ніякого зв’язку. Лише місяців зо три тому писав з Іраку. Він спец по безпілотниках.

Навіть бабуся Марі слухавки не бере.

На шикуванні – в «service uniform A». Вручили нагороди перед шерегом, зачитали подяки. Віддали шану загиблим.

– Я до батьків у формі поїду.

Роб торкнувся блискучої медалі за кампанію в Афганістані.

– А ти куди, Дене?

– Ще не знаю. До товариша з учебки дозвонитись не можу. Думав, до нього.