Володимир Кошелюк - Green Card

– Але ж смердить, сука.

– Вдихай глибоко, синку, так пахне на всіх війнах.

Сержант спльовує.

– В’яжіть цих паскуд. На базі розберуться.

Лемент, гвалт. Чоловіків – у пластикові наручники.

Покинуті ятки, розчвакані фрукти, шматки паперу, клейонки, гори сміття, кізяків. Вітерець ворушить гнидники.

Ми залягли. Бій триває вже годин шість. У лабіринті цього задрипаного базару засіло до чорта талібів. Ганяють, як таргани. Смалять із «калашів», з кулеметів. Навіть мінами частують. Земля тут наче камінь – не вкопаєшся. Ховаємось за кутами, перекинутим збіжжям. «Калаші» гавкають увесь час. Скільки ж у них боєкомплекту?

А, сука! Щось цвьохнуло по шиї, гаряче потекло за комір. Санчес звалився на бік, нижня щелепа – суцільне місиво. Він не кричить, тільки булькотить крівлею, пускає рожеві бульки. Перекочуюсь за невеликий камінець. Кулі крешуть зверху, аж крихти летять. Удар у руку – вогнем пече. Притихло.

Висуваюсь – метрів за сорок худющий драб тицяє магазином у «калаш». Ніяк не входить. Рідка борідка й запалі щоки, обдерті чорні руки. Натискаю на гачок – падає, як підкошений. Автомат в один бік, магазин – в інший.

Декілька разів стріляю в лежачого. До шиї – рука липка. Обмацую – наче по верху. От з рукою хер поймеш. Пальці згинаються, але болить, наче голку туди загнали й залишили. Підбігаю до Санчеса. Укол, обмотую щелепи. Він закочує очі, сичить. Кров скрізь.

Руки масні, кров затікає в рукави. Який же він важкий. Рука, сука!..

– Ден! Це ти?

– Я. Санчес поранений. Мене тільки зачепило.

– Боже, ти весь у крові! Лікаря!

Хлопці підхопили Санчеса. Підбіг медик.

– Черкнуло шию. Щасливчик, трохи б убік – і все.

Давай руку. Так. Скрізне. Евакуація?

– Я залишусь. Це херня.

Підбіг взводний.

– Ну що?

– Тим краєм не пройти. Переміщуються весь час, ховаються. Гарно знають ці нетрі.

– Мать їх. Сам як?

– Фігня, подряпини.

– Лишаєшся?

– Аякже.

– Ну, дивись…

Лейтенант побіг. Від уколу гарно, болю не відчуваю.

З того боку пострілюють, але тільки автомат. Хвилин за п’ятнадцять на поземному пройшов «Харрієр» [65] Британський винищувач-бомбардувальник. . Базар захлинувся у вогні.

Ми в парадному строю. На вітрі тріпочуть американський й афганський прапори. Товстий бородатий генерал у зеленому береті щось ремигає, смикаючи рукою. Ми взяли це трахане місто, а тепер передаємо «братньому афганському народу». Віддалік позадирали голови бородаті солдати-афганці. Хай тепер ці клоуни наводять порядок. Ніхто вже не слухає дебільних промов. Ми тут лишили десять братів. Хоча ні, не лишили. Просто вони повернулись додому раніше…

Кемп-Леджен зустрів нас вічною сутолокою, ревищем двигунів. Ми вивалились брудною смердючою юрбою. Парад бомжів. Проти Марджі, що зостався позаду, намети здавались «Хілтоном», а їдальня – вишуканим рестораном. Сходив у медчастину. Рани рубцювалися добре. Змінили пов’язки.

– Цікавий в тебе амулет. Індіанець?

– Ні, українець.

– Це таке плем’я?

– Ага.

– Ніколи не чув.

Свастя й грі-грі міцно сплелися. Перед сном завжди згадую своїх. Балакаю. Про себе, звичайно, а то ще подумають, що з катушок злетів. Тут уже двох таких комісували. Не витримали першого бою. Нам дали тиждень передиху, і три дні я просто пролежав. Їв, виповзав на нари й провалювався. Снів не було. Думок теж. Капелан проводив бесіди, балакав особисто. Говорив з усіма. Я відповідав коротко.

Убивав? Так. Жалкую? Ні. Відчуваю ненависть? Ні. Почуваюсь нормально? Так.

Здавши наступний дебільний тест, я йшов у качалку або рубався на приставці. Роб складав компанію. Після Марджі в нього на лобі пролягла довга зморшка, а лице витяглось. Його другий номер загинув. Снайпер. Тепер ми в одній «fire-team». Знову пишу листи на папері. Сподіваюсь, дійдуть. І привітання мамі. Листівку ледве знайшов. Звичайно, буде пізніше, але нічого, що ж робити…

В Афганістані весна. Шельпотять перші дощі. Зеленіють бідненькі кущики, де-не-де витикається гостренька травичка. Конвой повзе серед розбитого шосе. Попереду сапери, далі «Бредлі» [66] «Бредлі» – американська бойова машина піхоти М2. , а потім уже й «Хамві» [67] «Хамві» – американський повнопривідний військовий автомобіль. . Вчора екіпаж підірвався на фугасі. Тепер п’ятдесят кілометрів їдемо три години. Я в кабіні, прямо перед носом черевики бійця, що сидить угорі за туреллю. Сапери махають – уперед.

– Рух на дев’ять годин!

– Що там?