Володимир Кошелюк - Green Card

– Думаєте?

– Минулого разу теж так було. Бачив, скільки літаків сідали в Баграмі? Солдати, морпіхи зі Східного узбережжя. Дупа ще та.

Літак задрижав. Ляда помалу піднялася. Долетіти б хоч кудись. Спина пече, в ноги, наче голками шпигають. Це не жарти – півкулі земної облетіти. Шкода, ілюмінаторів немає, самі стіни з проводами, залізяками й мутними лампочками. Голова важка, в потилицю ніби хтось товче. Дивлюсь – сержант спокійнісінько дрімає. Оце чорт, засинає, наче на перині, а в нас усі тельбухи піднімаються. Заплющую очі. Ні хріна не помагає. Червоні світляки ганяють в очах.

– Чого крутишся?

– Задовбався.

– Плеєра дать?

– Давай.

Агресивний реп кумарив не гірше літака. Щоб не образити Роба, послухав хвилин двадцять. Добре, що проскочило пару пісень «2Pack». Особливо «Got bless the Dead». Перемотував пару разів. О, блюз пішов!..

– Тримай.

– Не любиш таке?

– Та чого, реп слухаю. На сон просто хилить.

Чого не купив плеєр? Зараз слухав би, як дядько, що б схотів. Тепер лишається закрити очі й співати улюблені пісні про себе. Трохи на дурку змахує. Заплющився міцніше. Може, засну.

– Ден! Ден, вставай, сідаємо!

Сидіння вібрувало, ніби в нього вставили здоровенний дриль. Гуде, аж у вухах лящить. Поштовх – щось запищало, літак стишував хід. Ще раз хитнуло, й тиша. У щілину люка увірвався крижаний вітер.

– У дві колони! На вихід!

Підхоплюємо речі й двома тягучими валками повзем назовні. Ох і вітрюган – дух перехоплює. Дрібний пил січе лице. Швидким маршем лишаємо злітну смугу, проходимо ворота. От і на місці. Перед воротами жовта плита з написом – «Кемп-Лезернек, US Marine».

База – це ряди наметів з круглим дахом і боками, юрмище всілякої техніки, ангарів, залізних діжок, стін з мішків. Смердить пальним, мазутом, пилюгою. Рядки біотуалетів. Навіть у темряві не помилишся, так звідти несе. Ми швиденько розмістились у наметах, отримали вечерю й пройшли інструктаж.

Це вам не казарми. Сержант напружений, проте не кричить, говорить нормально, як з рівними. Перед відбоєм нас зібрав капітан. Комбата я бачив тільки раз, як у полк зачисляли. А тут рукою дотягнутися можна. В камуфляжі, збоку теліпається М4. Капітан не виголошував щось типу «за Бога й Америку». Коротко, по-діловому попередив, що ми на війні, всі за межами бази – вороги. Бути уважним, слухатись досвідчених товаришів. Обіцяв дбати про нас і намагатись, щоб усі повернулися в Каліфорнію. Ми повинні чітко виконувати накази, прикривати товаришів і тримати очі розплющеними. Закінчивши роботу, побачимо пляжі Сан-Дієго.

«Or-rah!»

Намет шельпотів м’якою стіною, збоку протягувало. Я заліз у спальний мішок й накрився ковдрою. Думок не було. Заплющив очі й провалився.

Служба на базі одноманітна. Якщо не в конвої й не на посту, то чистимо зброю, займаємось у качалці, ганяємо у футбол. Хто хоче, грає в карти. Після програної двадцятки я за стіл більше не сідав. Ще були книги. В основному Стівен Кінг, якісь детективи, Джон Мартін. Це було саме те. Я обкладався книгами й ковтав їх, поки голова не макітрилась. Щоб розвіятись, брав гвинтівку й на стрільбище. Якщо виходило, гатив по дві-три години. Сержант спочатку бурчав, але потім звик. Я підбив і Роба, щоб не скучно. Кілька разів за нами здалеку спостерігав перший лейтенант.

Хлопці підсміювались, мовляв, Ден перед начальством випендрюється, хоче в «шістьорки» випертись. Усі ж знають: капітан – фанат зброї. Навіть був снайпером. А ще він – «мустанг» [61] Морпіх, що став офіцером, почавши з рядового. . Звичайний хлопець з Арізони, який прогриз шлях до шаблі й білих рукавичок.

Я відстояв на вишці, трохи передрімав і зібрався на стрільбище. Роб добряче залип біля відеогри.

На позиції лежав капітан. Судячи з купи гільз, розважається довгенько.

– Не заважатиму, сер?

– Що за питання? Всім місця вистачить.

Я почав лежачи, потім з коліна, стоячи. Далі в русі.

– Попрацюємо разом?

– Давайте.

Хвилин сорок працювали. Почало смеркнути.

– Застрілялись сьогодні. До служби мав справу зі зброєю?

– В університеті у збірній зі стрільби.

– Гарно кладеш. Але стрільба по мішенях і людях відрізняється, як їзда на машині й «Need for speed».

Я промовчав. А що тут скажеш? Наші побились об заклад, хто першого покладе. Всі храбрились, але… Додавало страху й те, що від цього не втечеш. Війна…

Вечірнє шикування. Весь батальйон. На щоглах тріпочуть прапори: США, Морської піхоти, Афганістану. Вітер рве краї наметів, засипає очі пилом. Капітан у кашкеті й чорних окулярах. Дивно – завжди сержант зачитує розпорядок на завтра. Праворуч стоїть капрал. Відчуваю, як він напружується. Що ж це буде?