Володимир Кошелюк - Green Card

– Ти ліжко підніми. Там досить місця.

– О, диви! Тепер точно все влізе.

Ми ще трохи поговорили й вимкнули світло. Барак затих.

На ранковому шикуванні сержант оголосив, що наш взвод їде на зустріч з ветераном-морпіхом, який воював ще в Кореї [57] Корейська війна 1950–1953 рр. – збройний конфлікт між Північною та Південною Кореєю, який насправді був опосередкованою війною між США і силами ООН з південного боку, та армією Китаю у вигляді «добровольців» та авіацією Радянського Союзу – з північного. . Отримавши інструктаж, вертаємось у барак. Треба надіти «service form C». Перевдягнувшись, збираємось на плацу. Нас оглядають сержанти. Завантажуємось у кутастий автобус – і вперед.

На чорно-білому фото худенький хлопчина. Закіптюжене лице, руки вчепились у кулемет. Під фото пояснення – він за один бій знищив триста китайських «народних ополченців». Триста людей!

Між тим, кличуть у великий зал. Посідали. Звідкись являється бадьорий сухий дідок. У кепці, джинсах, картатій сорочці. Ніяково обсмикує одяг, офіцер представляє його. Це ж він, той самий, з фото! Сидимо з роззявленими ротами. Дідок оповідає про війну, китайських «ополченців», які лізли натовпом на кулемети. Навіть наші, що відбули деплойменти, сиділи з витріщеними очима. Старенький розказував про життя після війни, двох синів і п’ятьох онуків. Хтось запитує, чи не бачилися йому кошмари після війни.

Дід задумався.

– Знаєте, ні. Ніколи не жалкував. Я хотів повернутися додому, і щоб мої брати повернулися. Ось і все.

А якийсь там синдром чи там як його зараз називають – такого не було. Зразу після війни одружився, народився старший син. Нема часу задумуватись. Ми були морпіхами й робили те що треба. От і все.

Зустріч закінчилась оплесками. Здавалось, стеля впаде. Дідок дуже знітився, коли всі кинулись тиснути йому руку, намагаючись стати ближче.

Усю дорогу назад тільки й розмов, що про діда. Роб ніяк не міг заспокоїтись:

– Як живе людина, що вбила триста людей?

– Не знаю. Бачив дідка? Зустрінеш такого на вулиці – чисто Санта-Клаус. А насправді…

– Поки не опинишся на війні, ніколи не знаєш, на що здатний.

До нас повертається Вік – у нього два деплойменти в Іраці.

– Ти вбивав там?

– Чотирьох. Після першого ригав, наче алкаш. «Чистили» село й напоролись на муслімів. Один вискочив упритул. Я й злякаться не встиг. Тільки лице кров’ю забризкало. Інших добили хлопці. Потім нормально.

От тільки як додому вернувся – тиждень шугався. Голосні звуки, сигналізація машин… Раз уночі під ліжко поліз – примарилось, що тривога. Жінка довго смикалась, потім звикла. Не знаю, як цей старий спокійно собі живе. Мабуть, тоді люди були міцніші.

– Це точно.

Наступні два тижні виїжджали на декілька «field up’s» [58] Польовий вихід. . Ніякого комфорту. Спали по три-чотири години. Знайоме стрільбище. В повній викладці, постійно переміщуємось. Дозор, засідка, оборона. Тут не до жартів, відпрацьовуємо на повну. Коли щось не так, повторюємо. Досвідченіші виправляють, показують, як треба. За цей час зрослися, стали справжніми морпіхами. У взводі новенькі тільки я і Роб. Проте після «польових» хлопці нас повністю прийняли. Сержант перестав грузити додатковою роботою. Все налагодилось.

Тільки люди, що тижнів зо два миються вологими серветками, а сплять три години на добу, можуть оцінити душ і справжнє ліжко. З поля прибули в середині дня – до вечірнього шикування час. Я хлюпотівся з півгодини. Ніби десять кілограмів скинув. Засмальцьований камуфляж, брудну білизну зібрав у сітчастий мішок й відніс у пральню. Вона на цокольному поверсі. Ряди блискучих машинок, сушарки. Якихось сорок хвилин – й речі як новенькі. Поки порпався з пранням, Роб прибрав у кімнаті.

Ми швидко здружились. Він був сільським хлопчиною, як і я, без пихи й понтів. Його батько тримав невеличку ферму. Грошей на навчання не було, тож Роб пішов у морпіхи. Він сподівався отримати кредит на навчання. Коли дізнався, що я закінчив універ, усе чіплявся, що там та як. Мав заповітну мрію – стати студентом.

Ми надумали йти в ногу з часом, та й вечорами нуднувато. Вирішили купити ноутбуки. На базі такого добра не знайдеш, тож попитали в хлопців. Один з наших, Ділан, добряче розумівся в цій техніці. Якось увечері ми години зо три сиділи в кімнаті. Зареєструвались на «Амазоні», й пішло-поїхало. Ділан радив не паритись й купити по «Макбуку». Машина перевірена, працює нормально, без глюків. Коштує, правда. Але навіщо купляти непотріб, якщо можна взяти річ.