Володимир Кошелюк - Green Card

Наче й багато барахла перевернув, а купа не меншає. Приміряю бронежилети. Їх два. Один масивний, закриває велику площу. Цей для оборони. Інший легший – для патрулювання, штурмових операцій. Надіваю по черзі, підтягую лямки, припасовую під себе. Важкенькі… Так, а що це за шнурок? Смикаю за міцну петлю. Бронік опадає. Ага – це швидкий зйом. Знову півгодини лаштую, хай йому… Броніки – в нішу під ліжком.

Тепер спальний мішок, ковдра, пончо. Туди ж. Це що? Дебела куртка й штани. «Gortex», непромокальний одяг. Протигаз. Знову під ліжко. Каска. На голові наче влита. Чіпляю маску з прозорими лінзами. Прилаштовую кріплення для «нічника». Все це – в шафу, на поличку до кашкетів. Сюди ж дві кепки «six points» й панами.

Що лишилося? Пристрій нічного бачення в м’якому чохлі, купа батарейок.

Наче все. Трохи розгрібся.

Диви, вже до одинадцяти добирається. Барак затих, хоча ніхто не ходить, у двері не стукає, світло не вимикає. Ох, спина хрустить… Простягнувся на ліжку. Перед очима виписка з рахунку. Там нереальна сума, як для мене. Дванадцять тисяч доларів підйомних при вступі в «boot camp», плюс зарплата за шість місяців, з якої не брав й копійки. Всього біля двадцяти тисяч. Треба купити телефон й ноут. Усе інше складатиму. Висилатиму батькам. Щомісяця.

З тим і заснув.

О шостій підйом, ранкова зарядка. Хлопці вітаються, далі розмова не клеїться. Після вправ розійшлися – хто в бараки, хто в будинки. Прийняти душ, поснідати. Опів на дев’яту загальне шикування, оголошення розпорядку дня. Якоїсь напруги не відчувається, хлопці у взводі нормальні, балакають, розказують. Проте, як і скрізь між мужиками, знайдуться любителі помірятись. Обідом у їдальні сів на вільне місце й заходився їсти.

– Гей, boot [55] Салага, новачок (арм. сленг). , тут моє місце!

Дебелий рудий чолов’яга за тридцять навис над столом. Теж ленс-капрал.

– А де табличка?

– Що?

– Табличка з написом – тут сидить олень.

Хлопці за сусіднім столиком заіржали. Чолов’яга аж побурів. Я дивився просто в очі. Звичайно, можна було пересісти, зайти подалі, нахилити голову. Але тоді пропав. Шпинятимуть усі кому не лінь. Того й сидів, нахабно втупившись у покопану ластовинням пику. Рудий не витримав – щось буркочучи, пішов шукати місце. Обідали далі.

Узагалі в Корпусі дідівщини немає. Тих диких знущань із молодих, принизливих завдань і звірячого садизму, якими знамениті радянська й пострадянські армії, немає й близько. Весь час проводять інструктажі – до кого звертатися в разі непорозумінь. Постійні тренінги від капелана, який виконує роль психолога. Той має право не доповідати нікому, а самостійно вирішувати, як краще усунути проблему. Та й сержанти уважно слідкують за своїми. З цим жодних проблем не було. Існує тільки поняття «старшинства». Спочатку в юніті [56] Тобто в підрозділі. до тебе ставляться прискіпливіше, ніж до інших, і в додатковій роботі ти – перший доброволець. Лише побачивши, що прийшов нормальний боєць, який не боїться роботи й вправно виконує накази, все стає на свої місця.

Думаю – це правильно. Вічний армійський кругообіг ніхто не скасовував. Одні звільняються, інші приходять на їхнє місце. Тож ролі міняються.

Мені подобається в батальйоні й у взводі. Хлопці нормальні, що треба, підказують, діляться досвідом. Багато відбули деплойменти. В перервах цікаво розказують. Виконую все, що потрібно, стараюся з усіх сил. Трохи незвично, але нічого, втягнуся.

Тижня як і не було. Субота й неділя – вихідні. Роби що хочеш. Навіть не уявляв, чим займатимусь. Після вечері йду до себе. Двері відхилені. Дивно. Глянув на табличку – 108. Проходжу далі – невисокий чорношкірий хлопець порпається в купі речей. От і сусід. Зачувши кроки, обернувся – рядовий першого класу. Дивиться сторожко. Простягаю руку:

– Привіт, я – Ден.

– Роберт Айві.

– Тепер буде веселіше, а то наче в одиночці.

– Це точно. Як тут порядки?

– Точно не «boot camp».

– Тобі теж скільки добра видали?

– Ага. Хлопці кажуть, все разом коштує десь шість тисяч.

– Нічого собі! Мій батько стільки за півроку заробляє.

Я промовчав. Мій і за п’ять років не отримає, хоч працює, як проклятий.

– Тобі допомогти?

– Та ні. Слухай, ти не з Півдня часом?

– Ні.

– А говориш по-нашому.

– Друг з Нового Орлеану навчив.

– Ясно. А я з Батлера, Алабама.

– Я з України.

– Це десь на Півночі?

– Ні, в Європі.

– Аж у Європі? Ого!

Якийсь час мовчали. Роберт гучно сопів, намагаючись вперти лахи в шафу.