Володимир Кошелюк - Green Card

Здається, було це тисячу років тому. Гасне світло. Відбій.

Десантування з вертольота по канатах тільки в кіно красиве. Насправді – страшно до чортиків. Канати метляються, машину хилитає. Та не це головне. Головне – щоб пілот угадав відстань до землі. Але вони теж тренуються. І сьогодні не пощастило. Три метри висоти в цифрах мало. А от стрибати – багато. Двоє зламали ноги, п’ять – вивихи, більше десятка забились. Коли приземлився, думав, устряв по пояс у землю. Ковиляю і боюсь на ноги подивитись. Травмовані кричать. Біля них метушаться санінструктори. Інші – вперед. Вперед, сука! Примкнути багнети! Коли! Kill! Kill!

Сьогодні гримуча змія вкусила рядового Кемпбела. Як цей придурок ушелепався, не розумію. Вона ж тріщить – за милю чути. Нам із Семмі прийшлось тягти цього бовдура до санчастини. Він стогнав, наче ногу відірвало.

– Треба менше жерти, Гаррі. В мене грижа вилізе.

– Заткнись, Семе. Я здихаю! Ноги віднімаються. Бля! Що за херня?! Ден, забери її!

– Лежи мовчки. Так капрал наказав. Щоб сироватку правильно підібрали.

На ручці нош теліпалась зв’язана в кільце змія. Довелось застрелити. Усю дорогу Гаррі верещав, особливо як гримучка сповзала на лице.

Знову «зачищаємо» село. Рухаємось групою, в кожного сектор. Хоч на М4 лазерні насадки й холості патрони, а в нас жилети з різнобарвними лампочками, серце вилітає. Перевіряємо будинок за будинком. Попереду сапери. Тут треба дивитись й під ноги, і навкруги. Дверей не вибиваєм – раптом міна? Бах! Сапер уражений – запищав, засвітився червоним маяком.

– Тримаємо периметр!

Тріскотня, гвалт, радист викликає підмогу. Гатять з усіх боків. Відходимо. Тягнемо «поранених». І «мертвих». Тим найкраще. Лежи собі, відпочивай, чіпляйся та вгрузай у пісок. Піт заливає очі, затікає під окуляри. «Засвітився» кулеметник з моєї fire-team. Код «300».

– Семе! Тягни!

Підхоплюю кулемет. Он де вони, паскуди, обходять з боків! Ствол вихаркує низки вогню. Залягаємо. Підходять «Бредлі». Хлопці вискакують, біжать до нас.

Із-за пагорба виповзли два танки. Село в кільці. Зачистка.

Тіло пече. Потужні струмені води збивають піт, бруд, пил. Шия й лице бронзові. І руки по кисті. Вигляд моторошний.

– Дене! Тебе шо, засмоктало?

– Виходжу.

Хлопці заквецяні, як чорти. Регіт, жарти.

– Скільки сьогодні «засвітив», Дене?

– Полк, не менше.

– Ти кулемет як підхопив, я прямо злякався: Рембо вирвався на волю.

– Ага, тобі добре – одкинувся, а ви тягніть такого кабана. В Сема мало очі не вилізли.

– Справді: або жери менше, або в гальюн ходи перед боєм.

Скупався, наче кілограм п’ять скинув. Хоча зараз і так нагадую хорта. Де й ділось друге підборіддя, пузо-пузир, драглисті руки. Наганявшись цілий день, не падаю трупаком – лише руки та ноги наливаються втомою. Але втомою приємною, наче після гарного тренування. Змінилася мова, звички. Морські словечка нав’язли на язиці. От тільки тату не роблю. Наші обмалювалися, проте я вирішив: після першого деплоймента.

Дні летять, як скажені. Ковтаємо пилюку, стріляємо, стріляємо, стріляємо. Кожен кут потішного селища политий потом, гримучники стали ніби домашніми тваринами. Скорпіони, павуки та інше гаддя могло залізти прямо в сухпай, але їх викидали пальцями й спокійно перекушували.

Я навчився брати гадюку голими руками. Семмі за черевика схопив ядозуб. Він тільки буркнув матюк і підгилив бідаку. А раніше в казармі боявся павутиння зібрать. Корпус нас зламав, розібрав на частинки. Потім склав. Так, як треба. Півроку тому життя здавалося суцільним ланцюгом подій. Зараз ми жили від підйому до відбою. І це нормально.

Покриваючись льодом у нічному «секреті», я бажав тільки гарячої їжі й заритись у теплу ковдру. Маючи нари й окрему тумбочку, почувався повністю вдоволеним. Всього за шість місяців я отримав те, що більшість людей не знаходить до скону – гармонію з собою. Зникни я, і fire-team стане неповноцінною, а там і відділення, взвод, і так далі. Гармонія – бути там, де без тебе не обійдуться. Тому «маргінес» – це назавжди. Ми завжди потрібні.

З навчань у пустелі Мохаве повернулись раптово. Просто тривога зранку, завантажились в автобуси – й додому, у Кемп-Пендлтон. Я хотів лишитись у Першій дивізії. Теоретично, п’ятеро найкращих випускників можуть вибрати місце служби. За рейтингом я другий. Але як воно там буде, побачимо.

Знову підготовка до «Graduation Day». Вигляд має бути ідеальним. Сержанти лютували, проте все пройшло гладенько. Троє перших отримали звання позачергово. І ось я, ленс-капрал [51] Звання, яке використовується в армії США для позначення рядових, що виступають як тимчасові унтер-офіцери. Ден Раш, стою в канцелярії Першої дивізії. Худий капітан перегортає якісь папери. Дивлюсь перед собою.