Володимир Кошелюк - Green Card

Тож ми виложили по сімсот баксів й через три дні отримали чудові сріблясті книжечки з надгризеним яблуком. Одне погано – немає української клавіатури. Але то нічого, з часом розберемось. Я писав листи за допомогою віртуальної клавіатури «Опери» й відсилав своїм. Тепер можна спілкуватись хоч кожен день. Писав коротко, більше розпитував, що там та як. Відповідав, мабуть, тато, під мамину диктовку. Вони за мене хвилюються, але якщо мені добре, то й вони раді. Дома все по-старому. Я брехав, як зазвичай, видумував події, описував якийсь нереальний світ. Так сьогодні зранку на шикуванні наш сержант якийсь смиканий. Досі ми ще не помічали за ним такого. Аж ось іде наш офіцер. Дивина! Зазвичай ранком справа обходиться сержантами. Вишикувались. Підняли прапор. Смугасте полотнище весело затріпотіло. Офіцер вийшов наперед.

– Морпіхи! Сьогодні отримано наказ – наш полк відправляється в деплоймент. На війну. Час на збори – дванадцять годин. Ви отримаєте списки з переліком необхідного. Загальний збір на плацу. Повідомте родини.

Поряд хтось голосно ковтнув. Почалося!

Сержант роздав роздруковані аркуші. Акуратний список на півтори сторінки. Розійшлись швидко.

– Дружина з глузду зійде, як дізнається…

– Що батькам сказати? Мама такий галас зчинить.

– Чого ви занили, дівчатка? Хіба не знали, куди йшли? Підберіть шмарклі – за півроку заробимо дворічну платню.

– Для мене вже третій, точно на сержанта піду.

– А я цей відбуду, й харош.

– Цікаво, куди?

– Точно не на Гаваї.

– Ірак або Афганістан.

– Довбана Азія! Знову вдень жара, а вночі дупа до землі примерзає…

Ми з Робом забігли до кімнати. Дістали наплічники, компресійні мішки. Чогось не слухаються руки. Складаю речі, стараюсь, щоб центр тяжіння був знизу й посередині. Справився швидко, що іще робити – чортзна. Роб пройшовся по всіх застібках і підтягнув лямки. Ми по декілька разів надівали «флек», через голову закидали «мейнпек», намагалися підстрибнути, пройтися. В нашій кімнатці це було тяжко, тож вийшли в коридор. Виявилось – не тільки ми. Хлопці проходжувались внутрішнім двориком, крутились, припасовували речі. Старші сиділи в курилці й скалили зуби.

– Гей, гьорлскаути, а де панамки?

– Пішов ти!

– Коли тебе брикне ішак, навіть голови не поверну.

Прийшлось тікати назад, бо хлопці мало животи не рвали.

Обід. Ще шість годин. Утупився в ноут. Никаюся мережею, дивлюсь відео, читаю новини в «Укрнеті». Коли-не-коли гляну в аркуша. Наче всі пункти закреслені. Але відчуття таке, ніби щось забув. У роті сухо. Холодно в животі. Все ж не кожен день їдеш на війну.

Вечір. Навантажені, як віслюки, ми двома колонами заходимо в товсте черево С-17 [59] Військовий транспортний літак. . Ряди крісел. Пристебнулись. Широчезна ляда повільно піднялася. Літак задрижав, задуднів, освітлення притухло – рушили.

Баграм. Так сказали. Тіло затекло, нудить, наче після каруселі. Розглядаюсь навколо – гори. Ревуть літаки, між ангарами метушиться обслуга. Зводить живіт. Це ж і тато тут був, ходив по смузі, дивився на височезні гори. На аеродромі товчеться тьма народу.

Повно літаків. Біля одного юрба. Піхотинці чи десантники. Сміються, зирять навколо. Наш батальйон тут проїздом. Трохи передихнемо й далі, на південь. Там завжди жарко. Роздали їжу. Сьорбаю гарячущу каву. Бач, як воно все обернулося – через двадцять три роки прийшлось побувати там, де й тато. Він не любив розповідати про Афган. Але якщо вже трохи розказував, то обов’язково про здоровенні гори, які побачив, як тільки вийшли з літака. Тоді він і зрозумів, куди потрапив.

З рота пара – повітря аж дзвенить. Треба було светр натягти – зуби цокотять. Добре, що їжа гаряча. В літаку душно, а тут холодрига. Роберт прицмакував поряд, обійнявши миску, як рідну. Він закутався в пончо з головою, тільки очі блищали.

– Ти аж посинів.

– Т-такого х-холоду я ще не бачив. Тут завжди так?

– Зараз же зима.

– Бляха, дома я при п’ятдесяти за Фаренгейтом замерзав, а тут, мабуть, усі двадцять п’ять [60] Приблизно -4 °C. !

Команда. Дожовуємо на ходу – «Аеробус» реве – земля дрижить. Пакуємось, летимо. Хлопці куняють. У теплі швидко розморює. Незчувсь, як заснув.

Сидіння добряче шарпнуло, голова мотнулась, тільки зуби клацнули. Вийти не давали, лиш відкрили ляду, щоб трохи провіяло. Сиділи хвилин двадцять. Точно – везуть на південь.

– Серйозна херня затівається.

Наш капрал дістав пачку жувального тютюну. Пом’яв, понюхав.