Володимир Кошелюк - Green Card

– Marines! Через вісім годин почнеться справжній заміс. Ми вступимо в бій. Прикривайте спини, стріляйте влучно, дивіться уважно. Треба виконати роботу й повернутись живими. Слухайтесь командирів. Вони все підкажуть. Or-rah!

– Or-rah!

Глупа ніч. Ревуть вертольоти. В нічнику всі зелені, як гобліни. Пухка пилюга борошном обліпила одяг, лізе в рот, в очі. Натягли маски. Залізли в «Чінук» [62] «Чінук» – американський важкий військово-транспортний вертоліт. . Тісно. Вертоліт ревнув – база загубилась у вихорі.

Розмов немає. Хлопці сидять. З напівопущеної ляди кушпелить страшенний протяг. На самому краю пильнує кулеметник. Тупорилий ствол повільно ходить туди-сюди, туди-сюди. Як йому не страшно. Два тонких ремені, а внизу – прірва. Ух і дме! Якби не окуляри, очі б повилазили. Не поворушити ані рукою, ані ногою. Ствол прямо під носом. Вдихаю запах мастила – заспокоює. Хлопці посхилялись, кожен думає про своє. На масці виступив іней. Холодно, але не відчуваю холоду. По спині біжать річки, з брів скапує. Зараза, вилізу – спина кригою вкриється. Блимаю на сусіда – теж пітніє, як свиня, вже легше…

Добряче труснуло – пора.

Ноги не гнуться в колінах. Дибуляю подалі від гвинтів, а то мервою засипле. Сердито буркнувши, «Чінук» набирає висоту. Ох і здорова ж байда! Взводний щось кричить сержантам. Сіріє. Проступають обриси якихось руїн, куп сміття. За обрієм ледь видніються присадкуваті коробки. Мабуть, будівлі. Ми на полі. Під ногами дрібні камінці вперемішку з глиною чи піском. Сухий бур’ян стирчить, ніби іржавий дріт. Там, попереду, – Марджа. І повно талібів.

Рухаємось годин п’ять. Попереду сапери. Знайшли якусь хрінь. Відійти, присісти, підрив. Глибокий рів з водою. Тягнеться кілометрів на три. Чвакаємо в розкислій глині, ковзаємось, деремося на схил. Раптом затріщало, наче сухі гілки у вогні.

– Контакт!

Щось тонко захурчало, страшно скрикнули справа.

– Нога! Нога! Бля! Мать твою!

– На дві години [63] Морпіхи використовують метод орієнтації в просторі за аналогом годинникового циферблату. Система дуже проста: достатньо уявити, що ви стоїте в центрі циферблата. Прямо перед вами цифра «12», тоді напрям «на дві години» означає, що ви повинні повернутися приблизно на 75 градусів праворуч. мусліми, вогонь!

– Кулеметнику, сука, ти дрочиш там?! Вогонь!

– Вогонь!

– Лікаря! Поранений!

Сержант горлав і матюкався. З поруйнованої будівлі працював «калаш». І не один. Ми залягли. Біля канави тягнувся нагорнутий гребінь із щебеню, глини, всілякого сміття. Біля мене не заривались кулі, жодних фонтанчиків землі й «зловісного свисту». Просто гатили «калаші», й за якісь дві хвилини у нас було п’ять поранених.

– Гранатомет!

Га-ах! Цвьохнув щебінь, заклало вуха. Засмерділо паленим. Відпльовуюсь, визираю. Бахматі постаті, розмахуючи дрантям, перебігають дорогу. Беру заднього. Приціл стрибає. Зараз, сука… М4 спльовує гільзу, а постать наче хто вгатив з розмаху. Дригнула ногами, ляпнула в пилюку. Поряд суцільна тріскотня. Задрипані фігурки падають, наче кеглі.

– Припинити вогонь!

– На, сука, на, на!..

– Перекури, Роб, їм дупа.

Мій напарник учепився в кулемет, мордяка в глині, каска сповзла – звірюка.

– Гарний постріл, Раш!

Сержант неквапом роздивляється в бінокль.

– От блядота, як шугонули! Е, «бородачі», обшмонайте той срач!

З нами йшли п’ятеро афганців. У старому британському камуфляжі, у «флеках» по коліна, з обдертими М16 – ще, мабуть, із часів в’єтнамської війни. З тими бородами й обтіпаною одіжжю виглядали типовими бомжами. Їх використовували як перекладачів, бо бійці з них ніякі. Ті зразу не доперли, чого хоче сержант. Коли дійшло – замотали головами. Сержант вилаявся. Прийшлося помалу, перебіжками оточувати ті довбані мазанки, пропустити вперед саперів й знову залягти. Щось гучно бахкало на дев’ять годин, не даючи підняти голову.

– Із чого він садить? Із мушкета?

– Наче дробовик мого діда.

– Вілсоне, сюди! Морпіхи! По команді вогонь у ту дірку. Вілсоне, коли перестане гатить, вали! Зрозумів?

Чорний, як демон, Вілсон кивнув.

– Вогонь!

Наче небо впало. У вухах лящало, в каску стукотіли гільзи. Падло Дейв прилаштувався вище, так що гільзи летіли мені межи очі.

– Вілсоне, давай!

– Постріл!

Ш-шух! Ракета пішла. За мить на місці халупи стовп куряви й чорний дим. Тиша.

– Перекур, ну його нах…

Усідаємось під високою товстою стіною. Тут усе з глини. Запечена сонцем, тверда, як камінь. Двоє стрільців вибираються нагору, вмощуються на чатах. Хлопці ломом пробивають дірку, якраз для кулемета. Позиція для Роба.