Володимир Кошелюк - Green Card

Розглядаюсь. Це чиясь садиба з внутрішнім двором, оточеним височенною стіною. Сюди заперся наш взвод. І не тільки. Пара офіцерів, між ними капітан. Від звичайного морпіха не відрізниш. Схилились над супутниковим знімком, щось мізкують, перемовляються по рації. Командирам думать, а нам можна й отдихнуть. Ох, як гарно простягнути ноги й попити води. Виглушив півпляшки.

– То як воно?

Поряд примостився капрал. Я тільки глипнув.

– Ласкаво просимо в клуб, Раш.

– Який?

– «Замочи мусліма». Це ж твій перший?

– Ага.

– Ну от, тепер я сержанту двадцятку винен.

– Ви що, заклалися?

– Аякже. Сержант одразу сказав – це скажений мужик. Тихий, але скажений. Ну, давай.

Я ледь устиг відійти вбік, наче до вітру. Вода пішла ротом і носом. Зупинився, тільки коли всі тельбухи підперли горлянку. Оглянувся – наче ніхто не дивиться. Це ж я сьогодні вбив людину… Голова горіла. «Ласкаво просимо в клуб».

Над головою шугонув літак. Пора підтягувать каску, починається. Гатонуло, аж земля здригнулась. Спереду потягло смоляним димом. Уперед!

Перехрестя. В покинутому складі облаштували тимчасову базу. Нарешті можна лягти. Попадали прямо на землю. Трохи віддихавшись, скидали в купи наплічники, дістали сухпаї.

Колись гидкі напівфабрикати здавались ресторанною їжею. Швидко темніло. Мені випало вартувати в першій зміні. Прислухаюсь до незнайомих звуків. Кихкотить якась тварюка, то підходячи, то віддаляючись. Схоже на лиса, але хрипкіше.

О, щось блиснуло. Очі. Мигнуло й гайнуло. Цибаті ноги, довгий хвіст. Шакал, мабуть. Або вовк. А це що за хрінь? Горбочок. Я ж точно бачив його біля того пошматованого деревця. Тепер ближче. Коло кізяків.

Чи, може, від зеленого світла глючить? Ні, рухається. Цілюсь у центр. Лясь! Горбок зривається, падає й харчить.

– Контакт!

Ніч спалахнула. В нічнику кожен постріл наче білий вогонь. Нашу базу оповило біле полум’я. Валили з усіх стволів. Таліби відповзли. Лишились тільки смердючі горбочки.

Зранку рушили далі. Помалу чистимо квартали навколо бази. В халупи першими пускаємо «бородачів». Вони щось джеркотять, торгають двері, як не піддаються – вибивають. Далі забігаємо ми. Сморід, чад, якісь черепки й великі очі зачучверених дітей. Белькочуть чоловіки, піднімають манаття, світять замурзаними животами, пласкими ребрами. «No ‘kalash’, no talib». Мовчки дивляться жінки. Похмуро бликають старигані. Ще, мабуть, із татом воювали. До стіни! Руки на стіну! «No talib! No!»

Чвакаємо в калюжах, оминаємо купи покидьків, дрантя. Ще один закуток. Валує собака. Пускаємо афганця. Він шкопиртає у великих черевиках, помаленьку сунеться вузьким проходом. Зупинився, щось джеркотить. І бігцем назад:

– Пес! Здорова пес, зла…

– Скажи: хай тримають, бо застрелимо.

Знову побіг. Махає рукою. Прикриваючи сектори, заходимо. На здоровенному кудлатому псові повис чахлий хлопчина в розтягнутому засмальцьованому светрі. Собака тільки хрипить, розкидаючи кім’яхи піни. Двоє чоловіків щось белькочуть, тикають пучками, вимахують руками.

– Чого вони?

– Показать, тут ноу таліб.

– А там що?

Капрал відштовхнув дряглого стариганя, що кутався в сіру кошму. Той зашкварчав, зашипів, намагався вхопити за рукав, але, отримавши копняка, задер тонкі ноги, майнувши смердючим лахміттям.

З темної мазанки вискочила коза. Смикнула хвостом-обрубком, уперлась лобом у стіну. Чухається, аж очі заплющує.

– Контакт!

З мазанки шпунуло вогнем, наче хто з хлопушки гепнув. Від стіни відлетів добрячий шмат.

– Гранату!

Убога ятка підскочила, харкнула вогнем і димом. Засмерділо смаленим. На доріжці квилила коза, смикаючи розпанаханою шиєю. Здоровенна калюжа крові швидко всотувалась у пісок.

– Раш, перевірити!

Підтюпцем до мазанки. Підсвічую ліхтариком. Чорна рука валяється на вході, далі криваве дрантя, вперемішку кізяки й тельбухи. Дикий сморід гімна й паленого м’яса. Я блюю. Блюю до болю в животі.

– Раш, що там?!

– Труп.

У кутку розщеплена, покарьожена гвинтівка. Тягну за ствол – «Мосінка» [64] Гвинтівка Мосіна-Нагана (інша назва – трьохлінійна гвинтівка) – магазинна гвинтівка, яка використовувалась військовими силами Російської імперії та Радянського Союзу. Була на озброєнні з 1891 року до середини 60-х років ХХ сторіччя. . Ще дідівська.

– Диви, з чого палив!

– Ага. Що за пушка?

– Руська. Ще з тої війни. Якби попав, була б дірка, як блюдце.

Хлопці збираються навколо халупи.

– Дві гранати – й фарш.