Володимир Кошелюк - Green Card

– Наче повзе хтось.

– Придивись.

– Трава ворушиться.

– Передай далі.

Зупинились, вигрузились із машини. Якщо там урод з РПГ, то джип стане великою братською жаровнею. Не заздрю кулеметнику.

– Рухається, сука!

– Давай.

Кулемет харкнув вогняним струменем. Ми й собі додали. Постояли хвилинку. Руху немає. Сунемо далі. Нам тільки дістатися до FOB [68] Forward Operating Base – передова оперативна база (англ.). . Там пацани чекають БК, їжу, воду. Скоро й нам заступать. Нашому взводові.

Там служба геть не мед. Серед чистого поля ділянка оточена повзучим колючим дротом, мішками з землею, дротяними стінами десь із метр завтовшки, засипаними всередині ґрунтом. Таліби скрізь. Сиди й чекай, що пригостять міною або гранатою. Зараз хоч «раптори» є, зверху можна глянути. Коли тато служив – тільки очі й вуха.

FOB наче вискочив із-під землі. Пости наїжачились стволами. Насилу дотягли. Заїхали на територію, швиденько розвантажились – і назад. У такому ж темпі. Треба обернутись до темряви. Шастати ночами собі дорожче…

Усю весну й початок літа ми маринувались у роз’їздах, перевірках, конвоях. Марудна, надокучлива й небезпечна робота. От, скажімо, перевірка транспорту. Зупиняється іржава, облуплена тачка з погнутими крилами. Виглядає зачучверений водій, усмішка до вух.

Треба підійти, обшукати. Один підходить, інші тримають на прицілі. А якщо шахід? Тільки криваві кусні розлетяться.

Двадцять четверте червня. Я «на шлагбаумі». Невеликий блокпост з брезентовим навісом. Тугі мішки складені півколом. Їде хлопчина на велосипеді. Рама клунками обвішана, на багажнику пузатий мішок. За правилами потрібно стати за тридцять метрів від посту. Всі знають. А хлопчина їде. Йому років дванадцять. Розганяється, крутить з усіх сил, летить на нас. Його тіло росте в прицілі: розтріпаний чуб, вищирені зуби, якесь ураз спотворене лице.

Роб безпорадно оглядається, піт летить градом. З нами капрал.

– Капрале!

– Вали його, Раше! Не влуч у мішки!

Десять метрів. М’який поштовх у плече. Велосипед брязнув об землю. Мішки розлетілись.

– Чого я, капрале?

– Стріляєш найкраще.

Підходимо. Намагаюсь не дивитись у лице. Капрал обережно розсуває зав’язки – тупорилий конус, обмотаний дротами, збоку брудно-біла грудка, наче тісто.

– Бачиш? IED [69] Improvised Explosive Device – саморобний вибуховий пристрій (англ.). . Хотів нас зірвати, сученя.

Нудно. Верчусь півночі. Хлопці мовчать. А що тут скажеш? Дитину замочив. Дитину з бомбою.

Ранок почався паршиво. Тільки вмився й зайшов до їдальні, як намалювався сержант.

– Раш! В офіс до капітана.

Кинув тацю й посунув до штабного барака. Почалося. Тепер задовбешся давати пояснення, писати рапорти, проходити бесіди. Така байда починалась після кожного вбивства цивільних.

Капітан стукотів олівцем по облущеній кришці вузького стола. Невеликий ноут бликотів якимись графіками й діаграмами. Я виструнчився. Капітан теж підвівся. Дістав якусь синеньку книжечку, обійшов стіл, підступив упритул.

– Я уповноважений урядом США вручити ось цей документ. Радий за тебе, Раш.

Міцна п’ятірня тисне руку, а я стискаю гладеньку книжечку й не вірю очам. «Passport». Розгортаю. З першої сторінки дивиться величезна голова орла й напис: «We the People» [70] Перші слова Конституції США. . І ще якийсь текст знизу.

Капітан повертається за стіл.

– Сідай. Чув, сьогодні в тебе день народження? Це хороший подарунок.

– Навіть не знаю, що сказати, сер. Я…

– Облиш. Сержант Луні написав рапорт про вчорашню подію. Ось аркуш, пиши.

Я карлючив десь півгодини. Довго підбирав слова й згадував, як пишуться. Хоча помилок усе одно до чорта.

– Треба вичитати, пишу погано.

– Нічого. Вільний.

Я натяг панаму й обернувся до дверей.

– Раш!

Капітан відкинувся на стільці.

– Ти все правильно зробив. Малий був мертвий, як тільки взяв ті мішки.

Сонце шкварить. Після прохолодного офісу наче в піч заліз. Піду в намет, до обіду все одно робити нічого. Лежатиму й роздивлятимусь паспорт. Йдучи, раз по раз торкаюсь кишені. Ось і намет. Ох і темно!.. На мить заплющив очі.

– Сюрприз!!!

Мало не кинуло. Наперед вискочили хлопці з нашого юніту. Посередині либиться кок, а в руках у нього – справжнісінький торт. Кособокий, розплескуватий, але торт.

– З днем народження, Дене!

– Тримай п’ять, мужик!

– Хвалися обновкою!

Я стояв посередині, ошелешений, стискаючи в одній руці невеликий пакет, а в іншій – паспорт. Хлопці накрили стіл, й ми гарненько посиділи. От тільки заливались соком й содовою. Разом роздивлялись паспорт.