Володимир Кошелюк - Green Card

– Вішай, хай сохне…

Старий стягнув мокрющу куртку, сорочку й, світячи ребрами, накинув майку. Я й собі скинув холодні хляки.

– Сідай!

Підсунули ящики. Дощ торохтів, ніби дробом.

– Бач, яке сказилось. Але проти мусонів це херня. Не попадав?

– Не доводилось. Більше під сонцем, по пустелях.

– А я прогнив під дощами, в багні по пояс. Ліси навколо. Отак посидиш у воді тижденьок: ноги гниють, під пахвами нариви, прищі по всьому тілі. Смердиш гірше шматка лайна.

– В’єтнам?

– Він.

Старий розлив бурштиновий напій у залапані склянки.

– За тих, хто не прийшов.

– За них.

Терпка рідина обпекла горлянку й розтеклась по животі рідким вогнем. Старий хекнув.

– Добряче пійло. Вчора якогось багатія хоронили, то перепало.

– Наливай.

Лигнули ще.

– Тебе як звати?

– Ден.

– А я Карл.

Потисли руки. На темному передпліччі синя розпливчаста наколка – змія обвиває ніж, й роки: 19671968.

– «Берет»?

– Він самий. В шістдесятих ніггер з Луїзіани почувався там краще, ніж удома.

– А як зрозумів про мене?

– Дивишся, наче ми.

– Це хто такі – «ми»?

– Хто людей мочив.

Налили ще по одній. Карл жлуктив віскі, наче воду. Я з незвички відчував, що скоро не зведусь.

– Скільки після кампанії?

– Тиждень.

– Найпаршивіший період. Пам’ятаю, як приїхав у першу відпустку, дома мало всіх не перебив. Ходжу, нипаю по кутках, на ліжку заснути не можу, все ковдру тягну, замотуюсь. Жінка обіймає, а мене верне. Серед ночі притулиться – кидаюсь, шукаю ножа. Намучився, не передать… На два дні раніше від’їхав й відсапався тільки в Сайгоні, як отримав назад зброю.

– І я так. В Афганістані додому хотілося. А прилетіли… Люди ходять, сміються, наче війни ніде немає.

Та й де той мій дім… Громадянство лише два місяці тому отримав.

– Звідки ж сам?

– З України.

– О, знаю, – це десь у Європі. Зі мною служив один – Коваленко. Його батьки колись утекли до Штатів. Хороший був мужик. Нарвався на «punji» – це така яма з кілками на дні. Насадився від п’ят до шиї. А пузо розпанахав – кишки на кілок намоталися. Довго кричав. І ніхера не зробиш. «Чарлі» [72] За часів В’єтнамської війни (1965–1973) американські військові так називали партизанів В’єтконгу. намазували стирчаки гімном або дохлятиною – як не крутись, а доведеться здохнуть.

– А я малого положив. Він біг до посту, а сержант… сержант каже: стріляй, стріляй. То й вистрелив. Той хлопець підір… зірвати нас намагався…

– Це найстрашніше там – діти. Помню, зайшли в село, дітлахів зграйка, ховаються, бликають з-за рогу. Голодні. Поділились пайком, а одна дівчинка років дванадцяти смикає за куртку. Нахиляюсь, а вона шепче: там на стежці погана річ. Перевірили – розтяжка. Ще й, сука, так поставили хитро – глибочезна калюжа, що не обминуть, і по дну ліска. Якби рвонуло – положило б усіх. Пішли звідти. Дні через три прийшлось вернутись. Знайшли одні головешки. І трупи. Якісь баби колупались у попелищі. Мертвяки дико роздулись і смерділи. А в центрі села валялись діти. Дівчатка. Ті скоти їх гвалтували на очах батьків, а потім закололи багнетами. Ми плакали, всі десять здорових мужиків. Якась скотина видала «чарлі» ту дівчинку.

– Свої?

– Вони ж комуністи. Трахані виблядки. Показали, що буде з тими, хто допоможе американцям.

Карл зробив добрячий ковток, пирхнув й насилу відкашлявся.

– Я знайшов тих підарів. Через рік. Майже перед дембелем. Схопили рейдову групу. Різали їх по шматку в день, як свиней. А знаєш, що найстрашніше? У них самих були діти й жінки, але вони насправді вірили, що, замучивши тих дітей, зробили добру справу. Тварюки…

Старий тяжко підвівся й почалапав до пічки. Поворушив товстою покрученою залізякою малиновий жарюк. Пахнуло димом. Нова порція паперу затріщала, скрутилась чорним верчиком. Дощ казився, лупив по стінах, стелі, заливав вікно бульбашками.

– Ти диви, яка срань господня!

– Давай ще вип’ємо.

– Давай, jarhead.

Віскі більше не відчувалося на смак. Язик затерп, горлянка пекла.

– Як же ти тут опинився?

– А як і всі. В Сайгоні був людиною, а приїхав – патлаті виродки тицяли плакатами й кричали, що я вбивця. Якась бородата мавпа плюнула на парадку, на нагороди… Взагалі-то вони праві, але ж вбивав я не для себе. Жінка не витримала. Втекла через місяць. Я забухав. Валявся на вулицях, обриганий і обісцяний. Аж поки сюди не приблудився… Тут, на кладовищі, гарно. Тихо, тільки от туристи затрахують. У будинку ветеранів жити не хочу. Купа старих пердунів, які весь час тільки й роблять, що скриплять. А ще ті зустрічі… Ну, де треба розказувать про подвиги і героїзм. Що я розкажу? Про гімно й багно, перемішані з кров’ю? Бо це справжня війна, а не брехливий пердіж про патріотизм, обов’язок перед державою й іншу чухню.