Володимир Кошелюк - Green Card

«Тільки ти, бідний, скитаєшся між чужих людей. Баба кричить, щоб не нила, але такий жаль часом візьме, як подумаю, де ти, чи пив, чи їв щось? Дивись там, будь обачний, по ночах не ходи. Хай тебе Бог береже, синку, пиши, як тільки можна. Цілуємо тебе».

Я перечитував декілька разів. Слова українською жебоніли, як найкраща музика.

У Ніковій кімнаті знайшлися великі навушники.

Можна знайти улюблену збірку й полежати із заплющеними очима, врубавши звук. Надвечір розболілися вуха, але то вже дрібниці.

Я майже пив музику, насичувався рідною енергією.

Тут той же «Птах на ймення Nachtigall» від «Кому Вниз» сприймався по-іншому. Їхнє звучання зцілювало, повертало твердий стрижень краще всіляких капеланів й психологів.

Ще я видивився чудову річ – електронну книгу. Замовив на «Amazon», через чотири дні отримав це чудо. Перші дні пожирав книги пачками – з очей текли сльози, білки почервоніли. Тільки подумай – власна бібліотека влазить у кишеню. Першими загрузив романи Кононовича. Пам’ятаю, ще в школі до рук потрапив каталог. Назва книги запала в око – «Я, зомбі».

Особливо близькою була чеченська тема. Я згадав, як мама падала на підлогу, кричала, лаялася, плакала, хапала тата за руки. А я малий, переляканий, сидів на дивані. Бабуся вговорює, тато насуплено складає дорожню торбу. Надворі ніч, мама хлипає, аж захлинається. Тато міцно притискає мене до себе, обіймає всіх, заскакує в авто, що, бликнувши фарами, зникає.

Місяць чи більше жили наче мертві. Пам’ятаю, сідали перед двором, мовчки чекали. Кожен день.

Однієї ночі в двері вломився тато – худющий, зарослий, із величезним бланшем під оком. Позаду тупцяла висока чорнява жінка з вимученим лицем. За нею ховались двійко дітей – хлопчик і дівчинка. Так з нами стали жити тьотя Хасна й Албіка з Рахманом.

Спочатку вони сторонились, ховались у кімнаті, просто сиділи там днями. Потім потроху увійшли в колію. Ми гралися, чому я був дуже радий, адже інших дітей на вулиці не було. Тож увесь ставок, берег й трошки лісу були нашими.

Я вчився говорити, як справжній нохча [75] Те ж саме, що чеченець. , вони перетворювались на українців. Тьотя Хасна любила готувати, і вони з мамою виготовляли різні пундики.

До школи ходити було весело. Тим більше, що ми з Рахманом стали однокласниками.

Так було років зо два чи зо три. Поки не прибув дядько Умар. Обвітрений, з білою смугою на щоках й під носом. Він обіймав свою сім’ю, стискав татову руку, притискав мене й маму. По загорілому виду текли великі сльози.

Далі ми ховали справжній автомат у повітці, а потім усі обідали в садку. Через кілька тижнів дядько Умар забрав своїх, автомат і кудись поїхав.

Він довго говорив з татом. Вони кричали й гепали стільцями в закритій кімнаті. Ми тихенько сиділи за дверима. Але, прощаючись, обнялися. Більше ми не бачились…

Щоб очі геть не повилазили, вирішив пройтися.

Ноги самі понесли на кладовище. Години півтори бродив між могилами, поки за красивим янголом не замаячила суха постать.

– Знов приперся?

– Діло є.

– Якщо пить, то зараз не можу – заказ.

– Та нє. Хочу побалакать. Кілька хвилин є?

– Гаразд. Пішли сядемо.

Старий усівся на якийсь древній надгробок, що вріс у землю.

– Кажи.

– Є будинок. Дістався у спадок від дуже хороших людей. Через два дні їхати на базу. Не хочу, щоб він умирав пусткою. Якщо хочеш, можеш там поселитись.

Тільки прийдеться бухать менше. То що?

Карл витер зморшкувату шию з короткою стернею сивих волосин.

– Умієш ти, морячок. Не знаю, що й сказать.

– Щось кажи.

– Мені тут гарно. Чого б це я переселявся? Не боїшся, що обнесу будиночок й захлинуся бурбоном в обдрипаній забігайлівці?

– Це хата мого друга. Того, що поховали. І його бабусі. Вона – мамбо.

– Жити в хаті мамбо? Я алкаш, а не шизик.

– Як знаєш. Бувай тоді.

Я відійшов метрів на триста.

– Е, морячок!

От шкарбан старий…

– Що треба?

– Пішли, покажеш свій домок.

Карл по-хазяйськи обійшов подвір’я, оглянув гараж і комірчини.

– Які умови?

– Роби що хоч, тільки газон має бути пострижений, а в будинку чисто. Усі чеки автоматично оплачуються з рахунку.

– Нормально. А на тачці їздить?

– Якщо тверезий – їздь.

– А якщо п’яний?

– Сиди й пускай слини в кріслі або на підлозі. Потім підтирай слину.

– Добре, морячок. Коли перебиратись?

– Хоч зараз. У тебе багато поклажі?

– Усе, що на мені.

– Гроші є?

– Ні цента.

– Бляха. Пішли тоді.

– Куди?